Тому, що він — хороший…

Вікторія поставила важкі валізи на підлогу в коридорі.
— Ура! Мама приїхала! — радісно скрикнули дівчатка, вибігши назустріч із кімнати.

Віка посміхнулася. Нарешті вона вдома! Позаду чотиримісячні курси підвищення кваліфікації, пошарпаний гуртожиток, іспити…
Вона обійняла й поцілувала дочок, що притулилися до неї. Ну як же без подарунків?

— Оленко, це тобі! — мама простягнула старшій гарну пухку светрину. Вигукнувши від радості, модниця Оля побігла у свою кімнату. Не добігши, повернулася, соромливо обняла маму:
— Дякую, мамо! Я так про таке мріяла! — і знову помчала.

— Марічко, а це — тобі! — і мама дістала з валізи щось біло-блакитне, м’яке й незрозуміле.

Бабця Наталя здивовано підняла брови: що за дивна річ опинилася в худих рученятах молодшої онуки? Іграшка, чи що?

На Марійку дивився косими очима заєць. Голова його була тверда, з пап’є-маше, а животик і лапки — м’які, набиті тирсою. Заєць був білий, з короткою штучною шерстю, одягнений у блакитну вишиванку.

Все було б нічого. Але…

Важко було уявити потворнішу іграшку. Косі очі зайця — різні за величиною, та ще й на різній висоті. Горбатий ніс мордочки нахилився вбік, а на тонких губах застигла крива винувата усмішка. Він немов просив вибачення за свою потворність…

— Ого! — скрикнула Оля, яка вже встигла приміряти светрину. — Мам, це що за страховище?!

— Доню… — зітхнула бабця. — Невже у всьому Львові не знайшлося гарнішої іграшки, що ти привезла ось це?! Та ним можна хижаків з поля жахати!

Почувши це, маленька Марійка здригнулася, міцніше притиснула зайця до себе і пішла у кімнату.

— Знаєш, мамо, я розумію твій обурення. Але… — сказала Віка. — Центральний дитячий магазин у Львові великий, іграшок — безліч… А цей заєць сидів самотньо на самій нижній полиці… Мені його стало шкода. І, здається, він був радий, коли я взяла його у руки… Не знаю чому, але мені здалося, що він прошепотів: «Дякую!»

Бабця недовірливо похитала головою, махнула рукою… Її доросла донька, лікар вищої категорії, досі не награлася в дитинстві: післявоєнні роки не були щедрими на іграшки…

Потворний заєць, виготовлений на фабриці іграшок у далекій Польщі, став улюбленцем Марійки. Він отримав серйозне ім’я — Пилип. Дві букви «л», які Марійка вимовляла з легким грасі, лишали іграшку ще кумеднішою.

Днем Пилип терпляче чекав дівчинку зі школи, а вночі слухав, як вона розповідала про своїх подруг. Марійка засинала, міцно притискаючи заячу мордочку до щоки…

Роки летіли швидко.

Від прання біла шерсть зайця пожовкла — нічого не вдієш, тирса прокрасила штучне хутро, а вишиванка, вицвівши, стала блідою. Пилип тепер виглядав ще жахливіше, але від цього став Марійці ще дорожчим — вона жаліла свого друга.

Коли Марійці виповнилося сімнадцять, у її старшої сестри народився син, Олежок. Як тільки хлопчик почав усвідомлювати себе у світі, потворний заєць став його ідолом. Засинаючи, Олежок шепотів йому ласкаві слова, а Пилип усміхався, як колись — його тітці.

Неохоче Олежок одного разу віддав зайця плаксі-двоюрідному братикові, Дениску. Сльози зникли, коли Дениско, притискаючи Пилипа до грудей, пішов додому. Заєць знайшов нового маленького співрозмовника…

Ніхто не здивувався, коли Дениско рішуче простягнув іграшку чужій плаксі-дівчинці у дворі, щось прошепотівши зайцеві на вушко. Дівчинка здивовано подивилася на хлопчика, але забрала зайця…

Ось би й казці кінець — Пилип покинув родину, перебравшись до нової господині. Але…

Важко сказати, скільки років минуло після благородного вчинку Дениска. Нещодавно дуже вже похила Вікторія відвідала свою подругу юності, Ярину, таку ж сиву. Жінки оживлено згадували минуле, і Вікторія раптом розповіла історію потворного зайця.

— Хіба не про цю іграшку ти мені розповідаєш? — спитала Ярина, дістаючи звідкись із-за спини щось біле й зношене…

— Пилип!.. — здивовано видихнула Вікторія.

— Ну, не знаю, Пилип це чи Тарас, але вже котрий рік намагаюся викинути цю гидоту! Праонука Софійка не дає… Подарували їй у дворі, коли вона коліно розбила і плакала…

Вікторія взяла іграшку в руки… Задумалася… Згадала той далекий літній день, худесенькі ручки Марійки, що міцно тримали потворного зайця… І посміхнулася.