Того дня я записав у щоденник історію, яка нагадала мені про справжнє добро…

Оксана поставила важкі валізи біля дверей.
— Ура! Мама повернулася! — радісно скрикнули доньки, вибігаючи з кімнати.
Вона посміхнулась. Нарешті додому! Позаду чотири місяці курсів підвищення кваліфікації, старе гуртожиття, іспити…
Обійнявши дівчаток, вона поцілувала їх у макушки. Як же ж без подарунків?

— Марічко, це тобі! — мама простягнула старшій гарний пухнастий светр.
Мар’яна аж підстрибнула від радості й побігла у кімнату, але не добігла — повернулась, ще раз обняла маму й прошепотіла:
— Дякую, мамо! Я так мріяла про такий!
— Софійко, а це — тобі! — дістала мама щось біло-синє, м’яке й незрозуміле.

Бабуся Наталя підняла брови: що за дивна річ опинилася в ручках онуки? Іграшка?

У руках у Софійки сидів зайчик з розкосими очима. Голова була з пап’є-маше, а пузико й лапки — м’які, набиті тирсою. Біла шерстка, синя вишиванка…
Але…

Страшнішої іграшки важко було уявити. Очі нерівні, мордочка з горбинкою, а губи скривились у вимученій усмішці. Ніби вибачався за свою потворність…

— Оце так! — скрикнула Марійка, крутячись у новому светрі. — Мам, це що за страхіття?
— Доню… — зітхнула бабуся. — Невже у Львові не знайшлося нічого кращого?

Маленька Софійка міцніше притиснула зайця до себе й пішла у кімнату.

— Мамо, розумію твої слова, — сказала Оксана. — Але в магазині іграшок були цілі полиці, а він сидів самотній на самому низу. Йому було самотньо. І коли я взяла його в руки, мені здалося, що він шепнув: «Дякую».

Бабуся лише махнула рукою. Її донька, лікарка, все ще була малою дівчинкою в душі.

Потворний заєць із львівської фабрики став улюбленцем Софійки. Дівчинка назвала його Тарасиком.

Роки минали. Біла шерстка пожовкла від прання, вишиванка вицвіла. Тарасик став ще страшнішим, але Софійка любила його ще більше.

Коли Софійці виповнилося сімнадцять, у Марійки народився син, Ярик. Як тільки хлопчик почав розуміти світ, заєць став його іграшкою. Він шепотів йому перед сном, а Тарасик посміхався, як колись Софійці.

Одного разу Ярик неохоче віддав зайця плаксі-братикові Данилкові. Спочатку сумував, але побачив, як той радісно притиснув Тарасика до себе, і засміявся.

Потім Данилко віддав його незнайомій дівчинці у дворі…

Думали, історія закінчиться. Але не тут-то було.

Недавно стара Оксана гостювала у подруги молодості, Галини. Розмовляли про минуле, і Оксана згадала історію потворного зайця.

— Чи не про цю іграшку ти говориш? — запитала Галина, дістаючи щось знебарвлено-блакитне.

— Тарасик! — скрикнула Оксана.

— Називай як хочеш, але я вже роки намагаюсь викинути цю потвору! А правнучка не дає. Подарували їй у дворі, коли впала й розбила коліно…

Оксана взяла іграшку. Згадала, як маленька Софійка притискала її до себе… І усміхнулася.

От так потворний заєць навчив нас, що справжня краса — у доброті.