— «Верни мені все, що я тобі подарував!» — різко вимагав Сергій, заходячи в кімнату.

— «Що?!» — здивовано перепитала Катя, підстрибаючи зі старого крісла. Вона тільки-но повернулася з пробіжки, на ній були спортивні легінси і легка кофта, а вигляд її свідчив про легку втому.

Сергій похмуро склав руки на грудях. У його голосі була явна злість:
— «Я сказав: поверни все, що я тобі подарував. Ти цього не заслуговуєш».

Катя була шокована. Ще недавно вони з Сергієм складали ідеальну пару — принаймні, так вважали оточуючі. Їхня історія розпочалася два роки тому в маленькому кафе, куди вона зайшла після занять в університеті. Тоді Катя була студенткою третього курсу факультету культури, мріяла про літературну кар’єру і писала свої перші оповідання. Сергій працював айтішником в великій компанії, носив дорогі годинники і справляв враження впевненого в собі чоловіка.

— «Дивно, що ми раніше не зустрічалися», — усміхнувся він, наливаючи сік з пляшки в той вечір, коли вони познайомилися.

— «Не знаю, зазвичай я тут не буваю. Подруга затягла мене… але вона вже пішла», — зізналася Катя.

Їхні розмови тоді здавалися легкими і невимушеними — від книжкових новинок до політики. Сергій вражав її увагою і впевненістю. Катя відчувала, що його спокійна сила одночасно притягує і трохи лякає її.

Вони зустрічалися без особливих планів. Сергій говорив, що втомився від поверхневих стосунків, а Катя просто насолоджувалася спілкуванням. Він частував її в кафе, іноді робив милі сюрпризи — наприклад, футболки з принтами з улюблених книг. Одного разу він подарував їй рідкісне видання віршів Лесі Українки, і Катя подумала, що він дивовижно добре її розуміє.

Сергій вважав себе старшим і досвідченішим, тому постійно повторював, що повинен «піклуватися про неї». Каті це здавалося милим. Він давав їй гроші на таксі, купував дорогий одяг «за своїм смаком». Постепенно вона звикла до його щедрості, навіть не підозрюючи, що одного дня він може вимагати все назад.

З моменту їхнього розставання минув лише місяць. Катя вважала, що все завершилося мирно. Сергій забрав свої речі, залишивши біля її дверей пакет з посудом і іншими дрібницями, які вона колись позичала йому. Але про «повернення подарунків» мови не було.

А тепер він стоїть перед нею, пронизуючи її поглядом, і вимовляє ті самі слова: «Верни мені всі подарунки — ти їх не заслуговуєш!»

— «Сергію, давай спокійно», — спробувала заспокоїти його Катя. — «Про що ти? Які ще подарунки? Ти ж сам їх дарував…»

Він гордо підняв підборіддя:
— «Так, я дарував. Але тоді я думав, що ми разом, що між нами справжній зв’язок. А тепер… Я дізнався, що ти вже ходила на побачення!»

Катя не повірила своїм вухам:
— «На побачення?! Звідки ти це взяв? І навіть якщо так, ми більше не пара. Я маю право жити своїм життям».

— «Звісно, звісно», — недобро підмітив Сергій. — «Але раз ти так швидко знайшла заміну, то чому б не повернути годинник, який я подарував тобі на річницю? А ще ноутбук, який я оплатив… Пам’ятаєш плаття від італійського бренду? І…»

— «Почекай», — перебила його Катя. — «Ти справді хочеш, щоб я повернула тобі всі ці речі тільки тому, що ми розсталися?!»

Сергій холодно кивнув:
— «Так. Ти їх не заслуговуєш. Адже ти вже не моя дівчина. Якщо ти вирішила будувати своє життя по-новому, нехай подарунки повертаються тому, хто їх оплатив».

Катя відвернулася до вікна. Їй хотілося засміятися, але всередині назрівала образа. З одного боку, вона знала: подарунки юридично не потрібно повертати. З іншого — перед нею стояла зовсім чужа людина, чиї очі палали дитячою образою та егоїзмом.

— «Тобто ти вважаєш, що все, що ти мені дарував, — це не подарунки, а інвестиції? І тепер ти хочеш все забрати?» — запитала вона, намагаючись зберігати спокій.

— «Я так не говорив. Але якщо ти вважаєш себе ‘правою’ після наших сварок, то навіщо тобі мої речі? Нехай новий шанувальник купує їх, якщо знайдеться», — додав він отруйно.

Катя відчула, як щоки заливаються червоним від обурення. Було очевидно, що Сергій прийшов, щоб принизити її, змусити відчути провину. Але чому вона повинна виправдовуватися?

— «Новий шанувальник — це не твоє діло, — сказала вона, глибоко зітхнувши. — А щодо подарунків… Ти справді хочеш їх забрати? Добре…»

— «Так, хочу», — повторив він, хоча в його голосі з’явилася легка тривога — він явно не очікував, що вона погодиться так швидко.

Поки Катя збиралася з думками, в пам’яті спливли їхні останні спільні дні. Все почалося з дрібної сварки, коли вона заявила, що збирається на море з подругами. Сергій відповів холодно: «Навіщо тобі ці подруги? Чому ми не можемо відпочити удвох?» За ніч їхня розмова переросла у великий конфлікт, де вони витягли на світ всі накопичені образи. Сергій дорікав її в тому, що вона мало уваги приділяє дому і занадто зайнята своїми мріями. Катя ж звинувачувала його в контролі та неповазі до її особистого простору.

Скандал продовжувався. Сергій дозволив собі принизливі коментарі про її освіту, а Катя в відповідь заявила: «Твій характер став нестерпним. Я йду». Розійшлися вони в той же день, погодившись «залишитися друзями», але на практиці все пішло зовсім інакше.

Катя поглянула на Сергія. Він закинув волосся назад і нервово скривив губи:
— «Ну, ти принесеш все чи мені самому ритися в твоїй квартирі?»

— «Ритися не будеш», — різко відповіла Катя. — «Сиди на дивані, якщо хочеш. Я все зберу».

Вона зайшла до кімнати, включила світло і окинула поглядом. «Що він мені дарував?» — подумала вона. Годинники лежали в шкатулці, ноутбук стояв на столі, плаття висіло в шафі, браслет спочивав у коробочці… А ще кросівки, сумка, безліч інших речей. «Добре, буде тобі сюрприз», — вирішила Катя.

Кладучи подарунки в пакет, вона відчувала одночасно образу і задоволення. Їй не хотілося зберігати ці речі як нагадування про Сергія. «Забирай, якщо так потрібно. Без них я впораюся», — сказала вона собі.

Коли Катя винесла важкий пакет, Сергій лише кинув погляд:
— «Це все?»

— «Можливо, ні, але почнемо з цього», — відповіла вона.

Сергій почав перебирать вміст пакета, ніби перевіряючий ревізор. Спершу витягнув плаття, оглянув ярлик і хмикнув:
— «Сумніваюсь, що ти його хоч раз наділа. Ладно, попереш, може, продам».

Катя мовчала, спостерігаючи за сценою. Потім він витягнув сумку, браслет… нарешті дійшов до ноутбука, акуратно упакованого в чорний чохол.
— «Це точно моє. Я за нього платив. Як і домовлялися: поверни».

Катя кивнула, зберігаючи спокій. Але всередині звучало питання: «Чому він такий дріб’язковий? Чи лише через бажання помститися?»

На самому дні пакета лежали годинники — ті самі, з гравіюванням: «З коханою Катею – разом назавжди». Сергій взяв їх в руки, прочитав напис. На мить в очах з’явилася туга, але тут же змінилася презирством.
— «Теж мої. Гравіровка тепер ні до чого», — холодно проголосив він. — «Що ще залишилося?»

— «Здається, все», — байдужо відповіла Катя. — «Якщо не рахувати дрібниць: м’яких іграшок, букетів, цукерок… Може, цукерки теж повернути?»

Вона не змогла стримати іронії, але Сергій сприйняв це буквально:
— «Іграшки теж давай. Я їх дарував, коли ми були разом. Отже, вони мої».

Катя зітхнула, відчуваючи суміш сміху і гіркоти. Вона зайшла в кімнату і принесла пару плюшевих ведмедиків, які давно припадали пилюкою на полиці. Положила їх у пакет.

— «Ну що, задоволений?» — глузував він.

— «Не знаю, це ти чогось добиваєшся», — відповіла вона, насупившись.

Катя згадала браслет-фенечку, який він подарував їй на початку їхніх відносин. Простий, куплений на вуличному ярмарку. Тоді він здався таким зворушливим. Вона зберігала його в шкатулці батька, поруч з фотографіями та старими листівками.

«А чому б і ні? Нехай забирає, раз така історія», — подумала вона.

Вона принесла шкатулку, витягла потускнілу веревочку з металевою бусиною і кинула її в пакет. Сергій не відразу зрозумів, що це, але потім взнав. Його брова здригнулася.
— «Навіть не думав, що ти зберегла це. Але ладно, раз все одно повертаєш, давай».

Катя помітила в його очах проблиск ностальгії. Можливо, він теж згадав про їхні прогулянки по набережній, сміх і морозиво з однієї чашки. Але гордість і образа взяли верх.

В цей момент у двері подзвонили. Катя відкрила і побачила подругу Оксану з пакетами продуктів. Вони планували готувати піцу та дивитися серіал. Побачивши Сергія з пакетом в руках, Оксана здивувалася:
— «Привіт. Що відбувається?»

— «Бувший прийшов, вимагає повернути подарунки», — знизила плечима Катя.

— «Справді?» — вражено спитала Оксана. — «Чоловіче, вам не здається, що це забагато?»

— «Не лізь», — перебив її Сергій. — «Я беру тільки своє».

Оксана похитала головою:
— «Катю, допомогти зібрати коробку з його щедротами? Може, зубні щітки знайдемо?»

Катя фыркнула, а вуха Сергія почервоніли від гніву. Він хотів щось сказати, але передумав.

Нарешті, Катя підійшла до дверей, розчинила її і подивилася на Сергія без емоцій:
— «Ось все, що ти мені дарував. Якщо знайдеш в шафі ручку — дай знати, надішлю по пошті. Більше нічого немає».

Сергій стиснув пакет, який загрожував лопнути від кількості речей. Він очікував сліз, вмовлянь залишити ноутбук або годинник. Але Катя просто стояла — спокійна і, здавалося, навіть полегшена.

— «Ти навіть не протестуєш? Не намагаєшся їх удержати?» — здивувався він.

— «Зачем? Це твій вибір — вимагати їх назад. А мій — віддати. Мені не потрібні нагадування про те, ким ти став».

Він мовчав, потім запитав:
— «Ноутбук тобі потрібен для навчання. Навчання і все таке…»

— «Розберуся. Зароблю, куплю інший. Свобода дорожча твоїх «подарунків»».

Сергій хмикнув:
— «Ну, якщо так… Бувай. Побачимо, як ти будеш жити без всього».

Він розвернувся і пішов вниз по сходах (ліфт не працював). Катя закрила двері. Оксана кинула пакети і підбігла до подруги:
— «Ти як? Не шкода ноутбука, плаття? Це ж цінне!»

— «Обідно трохи, — зізналася Катя. — Але нехай забирає. Хочу почати життя заново, без його контролю. Нехай залишається все, що просочене його самолюбиєм».

— «Круто! Я б, напевно, скандалила, а ти просто відпустила. Значить, ти заслуговуєш на краще».

Катя сумно усміхнулася:
— «Побачимо. А поки давай готувати піцу. Потім, може, погрустим, але недовго».

Вони пішли на кухню, і Катя відчула, що стало легше, ніж за останні місяці.

Пізніше телефон завібрував. Повідомлення від одногрупника: «Слухай, через тиждень творчий вечір. Не допоможеш з оформленням? Кажуть, у тебе хороший смак». Катя згадала свою мрію — організовувати літературні зустрічі. І ось вже з’явився шанс.

— «Оксано, мене запрошують оформляти зал для поетичного вечора! Як чудово!»

— «Звісно, погоджуйся! Це чудова можливість. Нові люди, зв’язки…»

Катя зрозуміла: тепер вона вільна. Ніхто більше не буде диктувати їй, як жити.

Через кілька днів, купуючи нові кросівки в торговому центрі, вона помітила знайомий силует. Це був Сергій з елегантною блондинкою біля ювелірного магазину. Вони сміялися, жваво розмовляючи.

Катя відчула легкий укол: «Значить, нова пасія? Чи буде він вимагати назад і її подарунки?» — подумала вона з сарказмом.

Вона спробувала сховатися, але Сергій помітив її. На мить застиг, потім відвернувся і продовжив розмову. Катя відчула, що їй все одно. Лише тихий втомлений подих і впевненість: «У нас все закінчено. І це на краще».

На наступний день подзвонила мама Сергія — Марина Петрівна, яку Катя завжди поважала за її доброту.

— «Катю, здрастуй. Вибач, що турбую, але я зовсім не розумію, що між вами сталося… Вчора Сергій прийшов до мене з цілим мішком твоїх речей і сказав, що ви розлучилися, а він ‘повертає подарунки’. Що це означає? Чому він приніс це мені?»

Катя видихнула:
— «Здравствуйте, Марина Петрівна. Так, ми розійшлися. Він вимагав повернути все, що колись дарував. Я зібрала все і віддала. Видимо, тепер він приніс це вам. Не знаю, що він з цим збирається робити. Можливо, продасть…»

— «Ох, дівчинко, який же він дурний… Прости», — зітхнула мама Сергія. — «Я намагаюся поговорити з ним, але він упрямиться. Мені так шкода. Ти приголомшлива дівчина. Я полюбила тебе, думала, ви одружитеся…»

Катя відчула смуток:
— «Марина Петрівна, дякую за добрі слова. Але, на жаль, ми не зійшлися. Його поведінка… дивна, м’яко кажучи. Хоча, можливо, це на краще. Я не хочу повертатися до тих стосунків. Все закінчено».

— «Я розумію, — м’яко сказала жінка. — Якщо тобі потрібна допомога або ти захочеш забрати щось, про що не наважилася сказати йому, завжди можеш зателефонувати мені. Щиро шкода».

Катя подякувала їй і попрощалася. Повісивши слухавку, вона довго сиділа, дивлячись у стіну. Сергію явно не вистачило зрілості зберегти нормальні стосунки. Він обрав шлях дрібної помсти. «Що ж, я не буду через це страждати», — твердо вирішила вона.

Через тиждень Катя повністю занурилася в підготовку до поетичного вечора в університеті. Їй довірили декорації та сценарій вступної частини. Вона бігала по магазинах за тканинами, домовлялася з художником про банер, підбирала музику. Всередині неї пробудилася дивовижна енергія. Розставання та повернення подарунків, наче, звільнили її від постійних стресів і докорів Сергія.

Вечір пройшов вдало — декорації та сценарій отримали безліч компліментів. Катя відчула давно забуте натхнення. В кінці заходу до неї підійшов один з запрошених поетів, молодий чоловік на ім’я Гліб:

— «Катю, правильно? Чудова ідея з ліхтариками на сцені і музичною паузою. Дуже атмосферно. Ви теж пишете вірші?»

Вона збентежилась:
— «Іноді пробую, але не показую нікому».

— «Шкода. Було б цікаво почитати. Якщо захочете поділитися — напишіть мені», — він простягнув візитку.

Катя машинально взяла її і усміхнулася. «Нова глава починається», — подумала вона.

На наступний ранок пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв кур’єр з коробкою. Катя занесла її всередину і виявила знайомий ноутбук, акуратно укладений у той самий чохол. Поряд лежала записка: «Візьми назад, він мені не потрібен. Робіть зі своїми текстами що хочете. Сергій».

Катя похитала головою і гірко усміхнулася: «Схоже, вирішив, що продати його важко, або грошей мало. А може, мама надоумила повернути. Що ж, хоч так».

Оксана, якій Катя одразу написала, запропонувала: «Якщо не хочеш користуватися річчю, яку він повернув, можеш продати її і купити нову. Але якщо потрібен для роботи — залишай».

Катя подумала і вирішила: «Прийму його як бездушний інструмент. Емоційної прив’язки більше немає».

Минув місяць. Катя активно займалася організацією культурних заходів, пройшла стажування в творчому центрі. Перші гроші, хоч і небагато, вже дозволяли їй жити. Вона купила годинники, зручні кеди, записалася на курси з літературного редагування.

Одного вечора, коли вона з Оксаною пила чай в кафе, зазвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я «Сергій». Катя глянула на подругу, та пожала плечима: «Відповідай, мало ли».

— «Алло?» — сказала Катя.

— «Привіт…» — голос Сергія звучав втомлено. — «Я хотів дізнатися, як ти. Все ли добре?»

Катя закрила очі і тихо видихнула. У голові знову спливли слова: «Верни мені всі подарунки — ти їх не заслуговуєш». Але тепер вона відчувала лише легку жалість.

— «Все добре, Сергію. У мене навчання і робота. А у тебе?»

— «Так, так, буденно. Слухай, я розумію, що вів себе некрасиво. Вибач, якщо можеш», — промовив він тихо. — «Не хотілося б остаточно втратити зв’язок з тобою».

— «Що ж… вибачення приймаю, але повернути минуле неможливо. Давай не будемо затягувати цю історію. У кожного свій шлях», — спокійно відповіла Катя.

Сергій помовчав кілька секунд:
— «Зрозумів… Може, колись, принаймні побачимося, як старі знайомі?»

— «Не думаю, що це потрібно. Удачі тобі», — сказала Катя і завершила розмову, не відчуваючи докорів совісті.

Вона поклала телефон на стіл і усміхнулася Оксані. Та, прочитавши по її очах, що розмова закінчена, спитала:

— «Ну, що хотів?»

— «Схоже, шкодує про скоєне. Але я не хочу повертатися в минуле. Все закінчено», — тихо відповіла Катя, відчуваючи приємну свободу.

До них підійшов офіціант, щоб прийняти замовлення на десерт. Катя подумала, що життя рухається вперед, і вона сама вибирає його напрямок. Тепер жодні «подарунки» з минулого не зможуть диктувати їй умови.

Через півроку Катя закінчила університет, продовжила працювати в культурному центрі і випустила свою першу добірку есе в інтернет-журналі. Вона зняла маленьку затишну квартиру, облаштовуючи її тільки тим, що вважала потрібним. Одного разу під час переїзду їй трапилася шкатулка з браслетом-фенечкою (який Сергій також повернув через матір). Катя усміхнулася, згадуючи початок їхньої історії.

Але змішані почуття тривалі недовго. Вона поклала дрібничку назад у шкатулку і почала розбирати книги. «Нехай минуле залишається минулим», — вирішила вона. Десь у глибині душі вона знала, що зробила правильний вибір, віддавши ті «подарунки», але зберігши головне — свою гідність і здатність рухатися вперед.

Тепер, якщо хтось скаже: «Верни мені все, що я тобі подарував», — вона знає, як відповісти. Ця відповідь не про матеріальні речі, а про те, ким вона стала — людиною, якій жодна помста колишнього не зможе перешкодити бути щасливою.