— Довго вже він тебе не кохає, інша в його серці, — пристально дивилася на Оксану ворожильниця у вишитому намітку, її чорні, немов ніч, очі були повні таємничості. — Вже півроку!
Руку жінки незнайомка міцно стискала пальцями з масивними перстнями.
— Та ж він постійно каже, що окрім мене йому ніхто не потрібен, — засмучено дивувалася Оксана.
— Бреше! — переконала її жінка, брязкаючи прикрасами. — Краще відпусти його.
— Та я ж і не тримаю…
Чужинка зустріла Оксану зненацька посеред вулиці, де кипіла передноворічна метушня. Дівчина якраз виходила з крамниці, стискаючи в руках яскравий пакет з подарунком для чоловіка Богдана, коли її зупинила ця дивна жінка.
— Бачу, у великій неправді ти живеш, — випалила вона й, не даючи Оксані оговтатися, додала. — Кохана в нього є.
Оксана, звичайно, не раз чула про подібні вуличні витівки, коли такі ворожки легко гіпнотизують, переконують у чомусь і випорожнюють кишені дочиста. І вірити їм аніяк не можна. Але ця була настільки переконлива… Чи то все ж таки навіювання?
— Тримаєш ти його, тримаєш, — мовила тим часом ворожильниця. — Собою тримаєш. Жаліє тебе. Зроби так, щоб сам пішов.
— Що за маячню ви несете? — не витримала Оксана.
— Ти мене слухай, — продовжувала жінка. — Цієї ночі доля твоя різко зміниться, побачиш.
Висловивши своє, розмовна пані пішла, залишивши Оксану в повному сум’ятті.
На ватних ногах вона попрямувала додому. Святковий настрій миттєво зник. Оксана дістала телефон, набрала номер матері й розповіла про таємничу зустріч.
— Оксанко, ти чого, немов мала, — нарікала на неї матір. — Вчора народилася? Не знаєш, як вони людей обманюють? Гроші й прикраси перевір!
Гроші були на місці, дороге, родинне кільце теж.
— Усе одно дурниця, — підсумувала мати. — Плюнь і забудь.
Дорогою додому Оксана переконувала себе, що мати права, і вірити словам ворожки не варто. Звичайне шарлатанство. І їй майже вдалося. Для впевненості вона пошукала в інтернеті про подібні обмани та майже заспокоїлася. Щоб остаточно відволіктися, почала готувати святковий стіл. Адже сьогодні в неї з чоловіком Богданом був десятий, ювілейний Новий рік разом.
Чоловік подзвонив близько дев’ятої вечора.
— Кохана, я трохи затримаюся, — повідомив Богдан. — На роботі повний аврал. Не встигаємо з річним звітом, доробляємо. До півночі точно буду.
— Добре, любий, — спокійно сказала Оксана. — Тим більше, мені треба дещо тобі розповісти.
— Та ну, дрібниці. Просто разом посміємося.
Попрощавшись, Оксана почала ритися в шафі, вибираючи святкову сукню. Поки вона прикладала перед дзеркалом то один варіант, то інший, у двері подзвонили. На порозі стояв зовсім незнайомий чоловік років сорока.
— А ось і я! З наступаючим! — радісно оголосив він.
— Ви хто? — злякано запитала Оксана. — Мабуть, помилилися.
— Та ти що, Оксанко, це я, Іванко, — чоловік дивився на неї з подивом і навіть образаючись. — Ти ж сама мене запросила.
— Я? — у шоці спитала Оксана. — Я вас уперше бачу.
— Не розумію, — щиро здивувався Іван і дістав телефон.
Він назвав прізвище Оксани та її адресу.
— Усе вірно?
— Так, — здивувалася жінка. — Але звідки…
Відвідувач добив Оксану, показавши її власну фотографію.
— А це? — спитав він. — До речі, наОксана глянула на нього, і раптом усміхнулася, бо зрозуміла, що саме ця незграбна, але щира зустріч стала початком чогось справді нового, світлого й справжнього.
Leave a Reply