Доля подарувала мені сина… Одного разу я дав шанс бездомному хлопчикові, і тепер він – студент!

Моє життя змінилося одного холодного осіннього вечора.

Я повертався додому після довгого робочого дня. Вітер проймав до кісток, місто наче вимерло – рідкісні перехожі поспішали своїми справами, ховаючи обличчя в коміри.

Коли я повернув на свою вулицю, з тіні одного з будинків раптом вийшла худа постать.

Переді мною стояв хлопець – худий, у легкій сорочці, стискаючи в тремтячих руках ножа. Я не знав, що змушує його тремтіти – осінній холод чи страх.

— Віддай гаманець, — вимовив він сипким голосом.

Я спокійно дістав портмоне й простягнув йому. Потім, подумавши секунду, зняв пальто і теж віддав.

Він відскочив, дивлячись на мене широко розплющеними очима.

— Навіщо ти це робиш?

Я посміхнувся:

— Бо якщо ти опинився в такій ситуації, значить, у тебе просто не було виходу.

Хлопець раптом розплакався. Тепер, розгледівши його обличчя у світлі ліхтаря, я зрозумів, що переді мною – дитина. Йому було років п’ятнадцять, хоч зростом він уже майже наздоганяв мене.

Я запропонував йому зайти до мене, випити гарячого чаю.

Він вагався, не знаючи, чи можна мені довіряти. Але зрештою погодився.

Я жив сам… але тієї ночі все змінилося.

Вдома було тепло. Я заварив чай і посадив його за стіл.

Він оглядався навколо з неприхованою цікавістю. Коли його погляд зупинився на моїй книжковій шафі, він завмер.

— У тебе багато книжок, — сказав він.

— Так.

— Ти їх усі прочитав?

— Звісно.

— Я ніколи в житті не читав книжок, — зізнався він, і в його голосі не було сорому, лише сум.

Поступово він розкрився. Розповів, що народився у бідній сім’ї. Що його мати померла, коли він був ще малим. Що його хотіли відправити до дитячого будинку, але він утік.

З тих пір жив на вулиці. Вчився виживати. Вчився красти.

Батько?

На це запитання він лише похилив голову й замовк.

Я дивився на нього й розумів: він просто дитина. Покинутий, нікому непотрібний. Життя не дало йому жодного шансу, але якщо ніхто не простягне руку, він просто зникне.

— Залишся в мене. Хоч цієї ночі переночуй у теплі, — запропонував я.

Хлопець недовірливо подивився на мене, але погодився.

Я прийняв його як рідного сина.

Тієї ночі я майже не спав. В голові крутилися думки: що з ним буде далі? Куди він піде завтра?

А вранці я вже точно знав, що не відпущу його.

— Хочеш спробувати почати нове життя? — запитав я за сніданком.

Він знизав плечима.

— Все одно втрачати нічого.

Так він залишився в мене.

Я відновив його документи, влаштував назад до школи. Спочатку йому було важко – адже він не вчився з четвертого класу, але він старався. Вчителі спочатку не вірили, що з нього щось вийде, але через кілька місяців побачили в ньому потенціал.

Я навчав його тому, що знав сам. Допомагав із уроками. Поясняв, що крадіжка – не вихід, що в житті можна багато досягнути, якщо докласти зусиль.

У ньому було стільки жадоби до знань! Він читав усе, що потрапляло під руку. Бувало, аж до пізньої ночі сидів над підручниками.

Я пишався ним.

Сьогодні він студент!

Минуло кілька років.

Тепер Олексій – студент. Вчиться і працює, сам оплачує навчання, не хоче бути мені обузою.

Я знаю, що попереду в нього – гарне життя. Він знайде роботу, створить сім’ю.

Він уже не той замерзлий хлопчисько з ножем у руках.

Він – мій син.

Так, офіційно я не значився в його документах, але це неважливо. Головне, що коли він звертається до мене, він каже:

— Тату…

І це найдорожче, що в мене є.