Доля подарувала мені сина… Одного разу я дав шанс бездомному хлопчикові, а тепер він – студент!

Мого життя змінилось одного холодного осіннього вечора.

Я повертався додому після довгого робочого дня. Вітер пробивав до кісток, місто ніби вимерло – рідкісні перехожі поспішали своїми справами, ховаючи обличчя у коміри.

Коли я звернув на свою вулицю, з тіні одного з будинків раптом вийшла худа постать.

Переді мною стояв хлопець – худий, у легкій сорочці, стискаючи у тремтячих руках ножа. Я не знав, що змушує його тремтіти – осінній холод чи страх.

— Віддай мені гаманець, — вимовив він хрипким голосом.

Я спокійно дістав портфель і простягнув йому. Потім, подумавши секунду, зняв своє пальто і теж віддав йому.

Він відступив, дивлячись на мене розплющеними очима.

— Навіщо ти це робиш?

Я посміхнувся:

— Бо якщо ти опинився в такій ситуації, значить, у тебе просто не було виходу.

Хлопець раптом розплакався. Тепер, розгледівши його обличчя у світлі ліхтаря, я зрозумів, що переді мною – дитина. Йому було не більше п’ятнадцяти, хоча зростом він уже майже дорівнював мені.

Я запропонував йому піти до мене, випити гарячого чаю.

Він вагався, не знаючи, чи можна мені довіряти. Та зрештою погодився.

Я жив самотужки… але тієї ночі все змінилося.
Удома було тепло. Я заварив чай і посадив його за стіл.

Він озирався навколо з неприхованою цікавістю. Коли його погляд спинився на моїй книжковій полиці, він завмер.

— У тебе багато книжок, — промовив він.

— Так.

— Ти їх усі прочитав?

— Звісно.

— Я ніколи в житті не читав книжок, — зізнався він, і в його голосі не було сорому, лише сум.

Поступово він розкрився. Розповів, що народився у бідній родині. Що його мати померла, коли він був ще малим. Що його хотіли віддати до дитячого будинку, але він втік.

З тих пір жив на вулиці. Вчився виживати. Вчився красти.

Батько?

На це питання він лише похилив голову й замовк.

Я дивився на нього і розумів: він просто дитина. Покинутий, нікому непотрібний. Життя не дало йому жодного шансу, але якщо ніхто не простягне руку допомоги, він просто загине.

— Залишись у мене. Хоч сьогодні переночуй у теплі, — запропонував я.

Хлопець недовірливо подивився на мене, але погодився.

Я прийняв його як рідного сина.
Тієї ночі я ледь не спав. В голові крутилися думки: що з ним буде далі? Куди він піде завтра?

А вранці я вже точно знав, що не відпущу його.

— Хочеш спробувати почати нове життя? — запитав я за сніданком.

Він знизав плечима.

— Все одно втрачати нічого.

Так він залишився в мене.

Я відновив його документи, влаштував знову до школи. Спочатку йому було важко – адже він не вчився з четвертого класу, але він старався. Вчителі спочатку не вірили, що з нього щось вийде, але через кілька місяців побачили у ньому потенціал.

Я навчив його тому, що знав сам. Допомагав із уроками. Поясняв, що крадіжка – не вихід, що в житті можна досягти багато чого, якщо докласти зусиль.

У ньому було стільки жадоби знань! Він читав усе, що потрапляло під руку. Бувало, до пізньої ночі сидів над підручниками.

Я ним пишався.

Сьогодні він – студент!
Минуло кілька років.

Зараз Богдан – студент. Вчиться й працює, сам оплачує навчання, не хоче бути мені тягарем.

Я знаю, що попереду в нього – добре життя. Він знайде роботу, створить сім’ю.

Він вже не той замерзлий хлопчисько з ножем у руках.

Він – мій син.

Так, офіційно я не вказаний у його документах, але це неважливо. Головне, що коли він звертається до мене, він каже:

— Тату…

І це найдорожче, що в мене є.