Був у нас у офісі хлопець. Ну як хлопець… дорослий чоловік, 36 років. Але він був незвичайний.

Якщо казати прямо — людина від природи була не надто кмітливою. Ну от зовсім, тобто абсолютно! Але я взяв його на роботу шість років тому і ніколи не шкодував. Найцікавіше, що він знав про свою особливість і не ховав цього. Більше того, коли він прийшов влаштовуватися, перше, що я почув від нього, було:

— Добрий день! Я не дуже розумний, і не приховую цього. Але мені потрібна робота, щоб купувати мамі ліки — вона вже не може працювати.

Це мене трохи приголомшило, але я зрозумів — людина дійсно особлива. Хоча, у принципі, не настільки, щоб не справлятися з простими завданнями. Він нагадав мені героя Дастіна Гофмана з мого улюбленого фільму «Людина дощу». Я миттєво збагнув, хто переді мною, і не хотів його нічим образити…

— Ви набагато розумніші за більшість людей, які намагаються приховати свою дурість будь-якими способами. Гаразд, із завтрашнього дня ви у нас працюєте.

З тих пір він у нас, як син полку. Шість років чоловік працював нарівні з усіма. Так, не такий, як усі, але чесний, порядний, пунктуальний і, на мій погляд, найкращий працівник з усіх, хто у мене є. Після інсульту поставив маму на ноги — правда, довелося трохи допомогти з ліками та масажистами, а так він сам усе робив і ніколи не скаржився, що важко! Весь офіс його полюбив і прив’язався, як до родича! Так до нього звикли, що з 75 кг відгодували до сотні!)) Навіть зовні ми з ним стали схожі.

Так, відволікся… Позавчора, коли завітав у офіс після довгої відсутності, помічниця одразу в лоб:
— Олег звільняється! Може, ви його переконаєте залишитися? Як ми без нього?!

Я сам остовпів! Як так «звільняється»? Куди? Чому? Попросив його зайти до кабінету. Увійшов через десять хвилин, голову схилив так, що підборіддям аж у живіт упирається. Стоїть, у вічі не дивиться…
— Олеже! Що трапилося? Що тобі не подобається? Хтось образив? Пальцем покажи — половину офісу за двері висаджую!
— Ні-ні, що ви, не треба, я їх усіх люблю. Просто… я… ну… ось…
— Не тягни, кажи! У мами проблеми?
— Ні, з мамою все гаразд, дякую… Я хочу одружитися!

І тут я завис, як глючний iPhone! Перше, що хотілося спитати: «Як це — одружитися?» Але хто я такий, щоб таке запитувати? Він така сама людина, як і я, і йому теж властиві всі людські почуття… Але якось мені стало неспокійно.

— Діло потрібне. Сподіваюся, одружитися хочеш не лише ти, а й твоя майбутня дружина, якщо вона вже є?
— Так, звісно! Вона вже рік запрошує мене до себе, у Швецію! Разом із мамою. Вона любить і мене, і мою маму!

Оце вже мені зовсім не сподобалось… Людину з особливими потребами, аутиста, у Швецію… І ще з мамою. Якась моторошна історія!
— Мабуть, дійсно гарна дівчина, раз везеш маму з собою!
— Вона дуже гарна, руда і розумніша за мене! Зараз покажу фото.

І він дістає з кишені iPhone 7! Нічого собі, думаю, непогано! Усі ці роки у нього був старий «розкладушник» Nokia, який ми марно намагалися викрасти, щоб він перейшов на нормальний телефон. На день народження йому подарували Samsung, а мій старий Z3 я йому віддав, коли купив собі новий. Але він ніяк не хотів «пересідати». Ми розуміли, що йому складно, тому не наполягали. А тут — iPhone 7! Навіть не встиг запитати, а він уже пояснює:

— Це мені Катерина подарувала і завантажила туди багато світлин, щоб я не сумував…

У цю мить у мене в голові вже бурлила каша з жахливих думок. І я очікував, що на фото буде якась оголена шведка зі старих постерів. Але те, що я побачив, приголомшило мене. На фото — руда дівчина з характерними рисами людей із синдромом Дауна. Я завжди називаю їх «сонячними людьми».

Вони ж не винні, що в них зайва хромосома. В усьому іншому вони такі ж, як і ми, а в чомусь навіть нас перевершують! Принаймні вони не вважають нас дурними лише тому, що у нас на одну хромосому менше. Хоча, за логікою, могли б. Але в житті це дуже добрі та безневинні люди. І що мені в них особливо подобається — вони завжди посміхаються! Для мене їхні посмішки дорожчі за гумові усмішки звичайних людей, які за спиною лають тебе на чому світ стоїть.

— Справжня красуня! Тобі дуже пощастило! Якщо все так, як ти кажеш, то я, можливо, і без задоволення як керівник, але з великою радістю як людина — відпускаю тебе до твоєї нареченої! Якщо не проти, зателефоную твоїй мамі, уточню деякі моменти та куплю вам квитки на літак. Гаразд?

Олег завжди був усміхненим, але такого щастя на його обличчі я не бачив ніколи! Заради цього виразу я відправив би його хоча б у Бразилію за будь-які гроші! Він заплескав в долоні, як дитина, сам набрав мамі і передав мені телефон. А найголовніше — ось чому я вважаю людей з аутиІ хай їхнє щастя буде таким же яскравим, як сонце над Карпатами, бо вони заслуговують на це більше за всіх нас.