Соня мляво йшла вулицею, переставляючи ноги на автоматі. День видався нескінченним: дві наради, сварка з постачальником, звіти, які довелось переробляти через помилку практикантки. До вечора голова гула, а думки плутались. Соня мріяла лише про одне — добратися додому, зняти неудобні туфлі, прийняти горячий душ і провалитись у сон.

У сумці задзвенів телефон. Соня неохоче дістала його, припускаючи, що це чоловік Тарас цікавиться, що приготувати на вечерю. Глянувши на екран, жінка здивовано помітила незнайомий номер. Зазвичай Соня не брала трубку на невідомих, але щось підказувало — треба відповісти.

“Ало”, — втомлено промовила Соня, продовжуючи йти додому.

“Ти де шкандибаєш, коза?! Ми вже годину під твоїм під’їздом стоїмо, їсти хочемо!” — лунав у трубці грубий голос.
Соня зупинилась наче вкопана посеред тротуару. Навколо люди обминали закостенілу жінку, поспішаючи по своїх справах, а вона стояла, не вірячи своїм вухам. Цей голос — різкий, з характерними інтонаціями — належав тітці чоловіка, Марії Степанівні.

“Що, перепрошую?” — перепитала Соня, сподіваючись, що перечула.

“Глуха, чи що?” — у трубці почулося роздратоване сопіння. “Ми приїхали! Я, твоя свекруха й Вітько. Стоїмо під твоїм під’їздом вже цілу годину. Ти забула?”

Соня збентежено наморщила лоб, намагаючись згадати, про що могла забути. Сьогодні не було ні свят, ні днів народження. Про візит родичів чоловіка ніхто не попередив.

“Марія Степанівно, вибачте, але я не знала, що ви приїдете”, — обережно сказала Соня.

“Як не знала?!” — обурилась жінка. “Ми з Тарасом домовились ще тиждень тому! Він мав тобі сказати.”

Соня глибоко зітхнула. Чудово, черговий сюрприз від улюбленого чоловіка. Тарас часто “забував” повідомляти важливі речі, аби не брати на себе відповідальності.

“Тарас мені нічого не казав”, — твердо відповіла Соня. “Я затрималась на роботі, буду через сорок хвилин.”

“Через сорок?!” — у голосі Марії Степанівни лунало неприховане обурення. “Ми голодні, втомлені з дороги! Не можна швидше?”

Соня відчула, як всередині росте роздратування. Родичі чоловіка з’явились без попередження, хамлять, вимагають, щоб вона кинула все й мчала годувати їх… У голові блискавкою пронеслось: “А якби я сьогодні залишилась ночувати у подруги? Чи поїхала у відрядження?”

“Послухайте, я не знала про ваш візит”, — максимально спокійно промовила Соня. “Дайте мені час дістатися додому.”

“Нам чекати немає коли!” — фукнула Марія Степанівна. “Вітько вже від голоду на стіну лізе!”

Вітько — двоюрідний брат чоловіка, тридцятип’ятирічний дід, який у свої роки все ще жив з мамою й не вмів приготувати навіть яєшню.

“А де Тарас?” — поцікавилась Соня, відчуваючи, як закипає.

“А хіба я знаю? Не бере трубку. Мабуть, затримується”, — нетерпляче кинувСоня вимкнула дзвінок, навіть не попрощавшись, і рішучим кроком пішла до найближчої корчми, де замовила банку пива та смажену картоплю з салом, розуміючи, що сьогодні вперше за довгі роки поставила себе на перше місце.