Зоряна йшла повільно, немов уві сні, ноги несли її самі, а голова була важкою від втоми. День видався нескінченним: дві наради, суперечка з постачальником, звіти, які довелося переробляти через помилку практиканта. До вечора думки заплуталися, а в скронях дзижчало. Зоряна мріяла лише про одне — дістатися додому, зняти незручні підбої, впасти під гарячий душ і провалитися у сон.

У сумці задзвенів телефон. Жінка неохоче дістала його, думаючи, що це чоловік Славко питає, що приготувати на вечерю. Та на екрані світився незнайомий номер. Зазвичай Зоряна не брала слухавку, якщо дзвонили невідомі, але щось підказувало — треба відповісти.

— Ало? — втомлено промовила вона, не припиняючи крокувати до дому.

— Де ти швендяєш, коростелю? Ми вже годину під твоїми дверима стоїмо, з голоду помираємо! — гримнув у трубку грубий голос.
Зоряна зупинилася, наче в землю вросла. Навкруги бігли люди, обходили її, поспішаючи своїми справами, а вона стояла, не вірячи вухам. Цей голос — різкий, з характерною вимовою — належав дружині брата чоловіка, Дарці Миколаївні.

— Що, перепрошую? — перепитала Зоряна, сподіваючись, що почулася.

— Глуха, чи що? — у трубці почулося сердите сопіння. — Ми приїхали! Я, твоя свекруха й Богдан. Під домом уже цілу годину. Ти забула?

Зоряна збентежено наморщила чоло, намагаючись згадати, про що могла забути. Сьогодні не було ні свят, ні днів народження. Про візит чоловікової родини їй ніхто не повідомляв.

— Дарцю Миколаївно, вибачте, але я не знала, що ви приїдете, — обережно сказала вона.

— Як не знала?! — обурилася жінка. — Ми зі Славком домовилися ще тиждень тому! Він мав тобі сказати.

Зоряна глибоко зітхнула. Чудово, ще один сюрприз від улюбленого чоловіка. Славко часто «забував» повідомляти важливі речі, аби не брати на себе відповідальності.

— Славко мені нічого не казав, — твердо відповіла вона. — Я затрималася на роботі, буду через сорок хвилин.

— Через сорок?! — у голосі Дарки Миколаївни прозвучало щире обурення. — Ми голодні, з дороги! Неможливо швидше?

Зоряна відчула, як усередині росте роздратування. Родина чоловіка з’явилася без попередження, грубіє, вимагає, щоб вона кинула все й мчала їх годувати… У голові блиснула думка: «А що, якби я сьогодні залишилася ночувати у подруги? Чи поїхала у відрядження?»

— Послухайте, я не знала про ваш приїзд, — настільки спокійно, наскільки могла, сказала Зоряна. — Дайте мені час дістатися додому.

— Нам чекати ніколи! — фыркнула Дарка Миколаївна. — Богдан зараз від голоду на стіну лізтиме!

Богдан — двоюрідний брат чоловіка, тридцятирічний дід, який досі жив із мамою й не вмів навіть яєчню зварити.

— А де Славко? — поцікавилася Зоряна, відчуваючи, як закипає.

— Звідки я знаю? Не бере трубку. Мабуть, затримується, — нетерпляче кинула Дарка Миколаївна. — То ти їдеш чи ні?

Зоряна відмовила виклик, не прощаючись. Серце калатало від злості. Набрала номер чоловіка. Довгі гудки, потім автовідповідач. Спробувала ще раз — те саме. Вона знала цей фокус: Славко просто не брав трубку, коли відчував, що розмова буде неприємною.

«Значить, чудово знає, що відбувається, — подумала вона. — І боязко ховається. Переклав усю відповідальність на мене, як завжди.»

Телефон знову задзвенів. Цього разу на екрані світилося ім’я свекрухи, Ганни Яківни.

— Зоре, рибко, ти скоро? — голос свекрухи звучав надто солодко. — Ми тут мерзнемо, а Даринка вже на нулі.

— Ганно Яківно, вибачте, але я не знала, що ви приїдете, — сказала Зоряна, намагаючись зберігати дружній тон. — Славко мені нічого не казав.

— Та невже? — свекруха ненатурально здивувалася. — А він запевняв, що все узгодив! Ну, буває, з ким не трапляється. Давай, поквапся, серденько. Даринка на голодний шлунок стає нестерпною.

Зоряна заплющила очі, мовчки рахуючи до десяти. Знову те саме — усі чекають, що вона кине свої справи й помчить рятувати ситуацію, яку навіть не створила.

«Чому я маю відповідати за чиюсь неуважність? — промайнуло в голові. — Чому це вважається нормою?»

Зоряна раптом зрозуміла, що злиться не стільки на родичів, скільки на саму ситуацію. На те, що всі вважають природним дзвонити й вимагати, щоб вона все кидала й бігла їх обслуговувати.

— Ганно Яківно, я їду додому, але не чекайте, що одразу почну готувати, — твердо сказала Зоряна. — Я втомилася, у мене важкий день. Якщо ви голодні, поруч є кав’ярня.

— Зоре, ну що ти таке кажеш? — у голосі свекрухи залунали обраЗоряна посміхнулася, вимкнула телефон і спокійно замовила собі каву, усвідомлюючи, що тепер її життя буде іншим.