Оксана повільно йшла вулицею, переставляючи ноги на автопілоті. День виявився неймовірно важким: дві наради, конфлікт із постачальником, звіти, які довелося переробляти через помилку стажера. До вечора голова гула, а думки плуталися. Оксана мріяла лише про одне — дістатися додому, зняти незручні туфлі, прийняти гарячий душ і провалитися у сон.

У сумці завибрирував телефон. Оксана неохоче дістала його, припускаючи, що це чоловік Андрій цікавиться, що приготувати на вечерю. Глянувши на екран, жінка здивовано побачила незнайомий номер. Зазвичай Оксана не брала слухавку, якщо дзвонили з невідомих номерів, але щось підказувало — потрібно відповісти.

— Ало, — втомлено промовила Оксана, продовжуючи йти додому.

— Ти де шкандибаєш, овечко? Ми вже годину стоїмо під твоїми дверима, хочемо їсти! — лунав у трубці грубий голос.
Оксана зупинилася наче вкопана посеред тротуару. Навкруги кипіло життя, люди обминали застиглу жінку, поспішаючи по своїх справах, а вона стояла, не в змозі повірити своїм вухам. Цей голос — різкий, з характерними інтонаціями — належав тіточці чоловіка, Тетяні Володимирівні.

— Що, перепрошую? — перепитала Оксана, сподіваючись, що ослихалася.

— Ти глуха чи що? — у трубці почулося роздратоване сопіння. — Ми приїхали! Я, твоя свекруха й Сергійко. Стоїмо біля твого під’їзду вже цілу годину. Невже забула?

Оксана збентежено насупила брови, намагаючись згадати, про що могла забути. Сьогодні не було ні свят, ні днів народження. Ніхто не попередив про приїзд родичів чоловіка.

— Тетяно Володимирівно, вибачте, але я не знала, що ви приїдете, — обережно сказала Оксана.

— Як не знала? — обурилася жінка. — Ми з Андрійком домовилися ще тиждень тому! Він мав тобі сказати.

Оксана глибоко зітхнула. Чудово, черговий сюрприз від улюбленого чоловіка. Андрій часто «забував» повідомити важливі речі, щоб не брати на себе відповідальності.

— Андрій мені нічого не казав, — твердо відповіла Оксана. — Я затрималася на роботі, буду через сорок хвилин.

— Через сорок?! — у голосі Тетяни Володимирівни лунало неприховане обурення. — Ми голодні, втомилися з дороги! Не можна швидше?

Оксана відчула, як усередині росте роздратування. Родичі чоловіка приїхали без попередження, грубіють, вимагають, щоб вона кинула все й мчала додому годувати їх… У голові блиснула думка: «А що, якби я сьогодні залишилася ночувати у подруги? Або поїхала у відрядження?»

— Послухайте, я не знала про ваш приїзд, — наскільки могла спокійно сказала Оксана. — Дайте мені час дістатися додому.

— Немає в нас часу чекати! — фыркнула Тетяна Володимирівна. — Сергійко скоро на стіну лізтиме від голоду!

Сергійко — це двоюрідний брат чоловіка, тридцятип’ятирічний дядько, який досі жив із мамою і не вмів приготувати навіть яєшню.

— А де Андрій? — поцікавилася Оксана, відчуваючи, як закипає.

— А звідки я знаю? Не відповідає на дзвінки. Напевно, затримується, — нетерпляче кинула Тетяна Володимирівна. — То ти їдеш чи ні?

Оксана відключила виклик, не попрощавшись. Серце калатало від обурення. Набрала номер чоловіка. Довгі гудки, потім автовідповідач. Спробувала ще раз — той самий результат. Оксана знала цей фокус: Андрій просто не брав слухавку, коли відчував, що розмова буде неприємною.

«Значить, чудово знає, що відбувається, — подумала Оксана. — І боязко ховається. Переклав всю відповідальність на мене, як завжди.»

Телефон знову задзвонив. Цього разу на екрані висвітився ім’я свекрухи, Надії Петрівни.

— Оксанко, золотко, ти скоро? — голос свекрухи звучав солодко-ніжно. — Ми тут мерзнемо, а Танюся вже на взводі.

— Надіє Петрівно, вибачте, але я не знала, що ви приїдете, — сказала Оксана, намагаючись зберігати дружній тон. — Андрій мені нічого не говорив.

— Та ну? — свекруха ненатурально здивувалася. — А він запевняв, що все узгодив! Ну, буває, з ким не буває. Давай, поспішай, рідненька. Танюся на голодний шлунок стає нестерпною.

Оксана заплющила очі, мовленно рахуючи до десяти. Знову те саме — усі чекають, що вона кине свої справи й побіжить вирішувати ситуацію, яку навіть не створила.

«Чому я маю відповідати за чиюсь безвідповідальність? — промайнуло в голові. — Чому це вважається нормальним?»

Оксана раптом зрозуміла, що злиться не стільки на родичів, скільки на саму ситуацію. На те, що всі вважають природним дзвонити й вимагати, щоб вона все кидала й бігла їх обслуговувати.

— Надіє Петрівно, я їду додому, але не чекайте, що одразу буду готувати, — твердо сказала Оксана. — Я втомилася, у мене був важкий день. Якщо ви голодні, поруч із домом є кав’ярОксана повернулася і рішучим кроком пішла до найближчого ресторану, де замовила улюблену страву, а потім спокійно повернулася додому, де Андрій нарешті зрозумів, що його родичам варто вчитися поважати її час і кордони.