Марія поволі йшла вулицею, переставляючи ноги на автоматі. День видався неймовірно важким: дві наради, конфлікт із постачальником, звіти, які довелося переробляти через помилку практикантки. До вечора голова гула, а думки плуталися. Марія мріяла лише про одне — дістатися додому, зняти незручні туфлі, прийняти гарячий душ і провалитися у сон.

У сумці завібрував телефон. Марія неохоче дістала його, припускаючи, що це чоловік Ігор цікавиться, що приготувати на вечерю. Глянувши на екран, жінка здивовано побачила незнайомий номер. Зазвичай Марія не брала трубку на невідомі номери, але щось підказувало — треба відповісти.

— Агов, — втомлено промовила Марія, продовжуючи йти додому.

— Ти де швендяєш, кобило? Ми вже годину стоїмо під твоїм під’їздом, їсти хочемо! — лунав у трубці грубий голос.
Марія зупинилася як вкопана серед тротуару. Навколо світ продовжував рухатися, люди обходили застиглу жінку, поспішаючи своїми справами, а Марія стояла, не вірячи своїм вухам. Цей голос — різкий, з характерними інтонаціями — належав чоловіковій тітці, Наталі Іванівні.

— Що, пробачте? — перепитала Марія, сподіваючись, що переслухала.

— Глуха, чи що? — у трубці почулося роздратоване сопіння. — Ми приїхали! Я, твоя свекруха й Петро. Стоїмо під твоїм під’їздом цілу годину. Ти що, забула?

Марія здивовано наморщила чоло, намагаючись згадати, про що могла забути. Сьогодні не було ні свят, ні днів народження. Про приїзд родичів чоловіка ніхто не попереджав.

— Наталя Іванівно, вибачте, але я не знала, що ви приїдете, — обережно сказала Марія.

— Як не знала? — обурилася жінка. — Ми з Ігорем домовилися ще тиждень тому! Він мав тобі сказати.

Марія глибоко зітхнула. Чудово, черговий сюрприз від улюбленого чоловіка. Ігорчастенько “забував” повідомити важливі речі, щоб не брати на себе відповідальності.

— Ігор мені нічого не казав, — твердо відповіла Марія. — Я затрималася на роботі, буду за сорок хвилин.

— За сорок?! — у голосі Наталі Іванівни лунало неприховане обурення. — Ми голодні, втомилися з дороги! Не можна швидше?

Марія відчула, як усередині росте роздратування. Родичі чоловіка приїхали без попередження, грубіять, вимагають, щоб вона кинула все й мчала додому їх годувати… У голові блискавкою прострілила думка: «А якби я сьогодні залишилася ночувати у подруги? Чи поїхала у відрядження?»

— Послухайте, я не знала про ваш приїзд, — наскільки можна спокійніше сказала Марія. — Дайте мені час дістатися додому.

— Нема в нас часу чекати! — фукнула Наталя Іванівна. — Петро скоро на стіну лізтиме від голоду!

Петро — це брат чоловіка, тридцятип’ятирічний дід, який у свої роки все ще жив з мамою й не вмів приготувати навіть яєшню.

— А де Ігор? — поцікавилася Марія, відчуваючи, як закипає.

— Звідки я знаю? Не відповідає на дзвінки. Напевно, затримується, — нетерпляче кинула Наталя Іванівна. — Ну, ти їдеш, чи ні?

Марія відключила дзвінок, не попрощавшися. Серце билося від обурення. Набрала номер чоловіка. Довгі гудки, потім автоінформатор. Спробувала ще раз — той самий результат. Марія знала цей трюк: Ігор просто не брав трубку, коли відчував, що розмова буде неприємною.

«Значить, чудово знає, що відбувається, — подумала Марія. — І боязко ховається. Переклав усю відповідальність на мене, як завжди.»

Телефон знову задзвонив. На цей раз на екрані висвітилося ім’я свекрухи, Ганни Степанівни.

— Марійко, золотко, ти скоро? — голос свекрухи звучав приємно-солодко. — Ми тут мерзнемо, а Наталка вже на взводі.

— Ганно Степанівно, ви мене вибачте, але я не знала, що ви приїдете, — сказала Марія, намагаючись зберегти миролюбний тон. — Ігор мені нічого не казав.

— Так? — свекруха ненатурально здивувалася. — А він запевняв, що все узгодив! Ну, буває, з ким не трапляється. Ти давай, поспішай, рідна. Наталка на голодний шлунок стає нестерпною.

Марія закрила очі, мовленно рахуючи до десяти. Знову те саме — усі чекають, що вона кине свої справи й помчить розбирати ситуацію, яку навіть не створила.

«Чому я мушу відповідати за чиюсь безвідповідальність? — пронеслося в голові. — Чому це вважається нормою?»

Марія раптом усвідомила, що злиться не стільки на родичів, скільки на саму ситуацію. На те, що всі вважають нормальним дзвонити й вимагати, щоб вона все кидала й бігла їх обслуговувати.

— Ганно Степанівно, я їду додому, але не чекайте, що відразу ж буду готувати, — твердо сказала Марія. — Я втомилася, у мене був важкий день. Якщо ви голодні, поряд із будинком є кафе.

— Марійко, ну що ти таке говориш? — у голосі свекрухи зазвучали ображені ноВона повернулася назад і пішла до улюбленої кав’ярні, де замовила каву з десертом, а потім спокійно повернулася додому, усвідомивши, що іноді варто поставити себе на перше місце.