Олена повільно йшла тротуаром, переставляючи ноги на автоматі. День видався нескінченним: дві наради, конфлікт із постачальником, звіти, які довелося переробляти через помилку практиканта. До вечора голова гула, а думки плуталися. Олена мріяла лише про одне — дістатися додому, зняти незручні туфлі, прийняти гарячий душ і провалитися у сон.

У сумці задзвенів телефон. Олена неохоче дістала його, припускаючи, що це чоловік Олесь питає, що приготувати на вечерю. Глянувши на екран, жінка здивувалася — незнайомий номер. Зазвичай Олена не брала трубку, але щось підказувало: треба відповісти.

“Ало?” — втомлено вимовила вона, продовжуючи йти додому.

“Де ти швендяєш, дурна? Ми вже годину під твоїми дверима стоїмо, їсти хочемо!” — гримнув у трубку грубий голос.

Олена зупинилася наче вкопана. Люди обходили її, поспішаючи своїми справами, а вона не могла повірити вухам. Цей голос належав тітоньці чоловіка — Ніні Степанівні.

“Що… що ви сказали?” — перепитала Олена, сподіваючись, що почула неправильно.

“Глуха? Ми приїхали! Я, твоя свекруха й Вітя. Під парадним чекаємо! Ти що, забула?”

Олена намагалася згадати, про що могла забути. Сьогодні не було ні свят, ні днів народження. Про візит родичів чоловіка їй ніхто не повідомляв.

“Ніна Степанівно, вибачте, але я не знала про ваш приїзд”, — обережно сказала вона.

“Як не знала? Ми з Олесем домовилися ще тиждень тому! Він мав тобі сказати!”

Олена глибоко зітхнула. Чудово, ще один сюрприз від чоловіка. Олесь часто “забував” повідомляти важливі речі, щоб уникнути відповідальності.

“Він мені нічого не казав”, — твердо відповіла Олена.

“Через сорок хвилин?!” — у голосі Ніни Степанівни прозвучало обурення. “Ми голодні, втомлені! Не можна швидше?”

Олена відчула, як у ній закипає злість. Родичі приїхали без попередження, грубіянять і вимагають, щоб вона кинула все й бігла їх годувати. У голові блиснула думка: “А якби я сьогодні заночувала у подруги? Або поїхала у відрядження?”

“Послухайте, я не знала про ваш приїзд”, — максимально спокійно сказала Олена. “Дайте мені час дістатися додому.”

“Нема часу чекати! — фуркнула Ніна Степанівна. — Вітя від голоду на стіну лізтиме!”

Вітя — тридцятирічний брат чоловіка, який досі жив із мамою й не вмів навіть яєшню зварити.

Олена відключила дзвінок, не попрощавшись. Серце калатало від лютості. Вона подзвонила Олесю — довгі гудки, потім автовідповідач. Спробувала ще раз — те саме. “Значить, знає, що відбувається, але боязко ховається”, — подумала вона.

Телефон задзвонив знову — це була свекруха, Марія Петрівна.

“Оленко, сонечко, ти скоро? Ми тут мерзнемо, а Ніночка вже на межі.”

“Маріє Петрівно, вибачте, але я не знала про ваш приїзд. Олесь мені нічого не казав.”

“Ой, справді? — удавано здивувалася свекруха. — А він запевняв, що все узгодив! Ну буває. Поспішай, серденько.”

Олена закрила очі, рахуючи до десяти. Знову те саме — всі чекають, що вона кине свої справи й побіжить вирішувати проблему, яку навіть не створювала.

Чому вона має відповідати за чиюсь безвідповідальність? Чому це вважається нормою?

Раптом Олена зрозуміла, що злиться не стільки на родичів, скільки на саму ситуацію. На те, що всі вважають нормальним дзвонити й вимагати, щоб вона все кидала й бігла їх обслуговувати.

“Маріє Петрівно, я їду додому, але не чекайте, що відразу почну готувати. Я втомлена. Якщо голодні — поряд є кав’ярня.”

“Оленко, та що ти кажеш? Яка кав’ярня? Ми ж родина!”

“Неодмінно”, — саркастично подумала Олена, згадуючи, як Вітя жер фастфуд на минулій зустрічі.

Небо хмурилося, наближалася гроза. І Олену охопила втома.

“А чому б і ні?” — раптом блиснула зухвала думка.

Вона розвернулася й пішла у протилежний від дому бік. Там була затишна кав’ярня, де готували чудову пасту. Олена рішуче відчинила двері та сіла біля вікна.

“Добрий вечір. Що замовите?”

“Пасту карбонару й бокал вина”, — Олена раптом відчула, як сильно зголодніла.

Телефон знову задзвонив — Ніна Степанівна. Вона відхилила виклик. За хвилину — дзвінок від свекрухи. Потім повідомлення від Олеся: “Ти де? Мама каже, ти не береш трубку. Вони чекають.”

Олена усміхнулася. Ось і чоловік знайшовся, коли запахло смаженим.

“На роботі затрималася. Буду пізно”, — коротко відповіла вона й вимкнула звук.

Офіціантка принесла вино. Олена зробила ковток і відчула, як напруга поступово відступає. Нарешті, що страшного, якщо родичі трохи почекають?

Телефон на беззвучному продовжував тремтіти. Олена рішуче вимкнула його. Вперше за довгий час вона відчула дивне почуття — суміш провини й звільнення. Навіщо вОлена спокійно допила каву, усвідомлюючи, що з цього дня її життя вже ніколи не буде колишнім.