Марія поволі йшла вулицею, ноги переставлялися на автопілоті. День видався неймовірно тяжким: дві наради, конфлікт із постачальником, звіти, які довелося переробляти через помилку практиканта. До вечора голова гула, а думки плуталися. Марія мріяла лише про одне — дістатися додому, зняти незручні туфлі, прийняти гарячий душ і провалитися у сон.

У сумці завибрирував телефон. Марія неохоче дістала його, припускаючи, що це чоловік Віталік цікавиться, що приготувати на вечерю. Глянувши на екран, жінка здивовано побачила незнайомий номер. Зазвичай вона не піднімала трубку на невідомі номери, але щось підказувало — треба відповісти.

— Ало? — втомлено промовила Марія, продовжуючи йти додому.

— Ти де шастаєш, овечко? Ми вже годину під твоїми дверима стоїмо, їсти хочемо! — роздався в трубці грубий голос.
Марія зупинилася наче вкопана посеред тротуару. Навколо кипіло життя, люди обходили заціпенілу жінку, поспішаючи по своїх справах, а вона стояла, не вірячи власним вухам. Цей голос, різкий, з характерною інтонацією, належав тітці чоловіка, Тетяні Вікторівні.

— Що, перепрошую? — перепитала Марія, сподіваючись, що помилилася.

— Ти глуха? — у трубці почулося роздратоване сопіння. — Ми приїхали! Я, твоя свекруха й Сергій. Під твоїм під’їздом вже цілу вічність стоїмо. Ти що, забула?

Марія збентежено насупила брови, намагаючись згадати, про що могла забути. Сьогодні не було ні свят, ні днів народжень. Ніхто не попередив про візит родичів чоловіка.

— Тетяно Вікторівно, вибачте, але я не знала, що ви приїдете, — обережно сказала вона.

— Як не знала? — обурено скрикнула жінка. — Ми з Віталіком ще тиждень тому домовилися! Він мав тобі сказати!

Марія глибоко зітхнула. Чудово, черговий «сюрприз» від улюбленого чоловіка. Віталік часто «забував» повідомляти важливі речі, щоб не брати на себе відповідальність.

— Віталік мені нічого не казав, — твердо відповіла Марія. — Я затрималася на роботі, прийду через сорок хвилин.

— Через сорок?! — голос Тетяни Вікторівни перейшов у вищий регістр. — Ми з голоду вмираємо, з дороги втомилися! Не можна швидше?

Марія відчула, як усередині наростає роздратування. Родичі чоловіка з’явилися без попередження, хамлять, вимагають, щоб вона кинула все та мчала додому їх годувати… У голові блискавично пронеслася думка: *«А що, якби я сьогодні лишилася ночувати у подруги? Чи поїхала у відрядження?»*

— Послухайте, я нічого не знала про ваш приїзд, — максимально спокійно сказала Марія. — Дайте мені час дістатися додому.

— Нам чекати ніколи! — фыркнула Тетяна Вікторівна. — Сергій уже від голоду на стіну лізе!

Сергій — двоюрідний брат чоловіка, тридцятип’ятирічний парубок, який у свої роки все ще жив з мамою і не міг приготувати навіть яєшню.

— А де Віталік? — поцікавилася Марія, відчуваючи, як закипає.

— Звідки мені знати? Не бере телефон. Напевно, затримується, — нетерпляче кинула Тетяна Вікторівна. — Так ти їдеш чи ні?

Марія завершила дзвінок, не попрощавшись. Серце калатало від злості. Набрала номер чоловіка. Довгі гудки, потім автоответчик. Спробувала ще раз — та сама історія. Марія знала цей трюк: Віталік просто не піднімав трубку, коли відчував, що розмова буде неприємною.

*«Значить, чудово знає, що відбувається, — подумала вона. — І боязко ховається. Переклав всю відповідальністьІ коли замовлені продукти надійшли до свекрухи, а рахунок виявився таким, що змусив її аж охнути, Марія вперше відчула справжню солодкість свого маленького помсту.