З замиранням серця Олеся постукала у двері. У відповідь — тиша. Вона нерішуче дістала з сумочки ключ, відчинила… Боже, як же давно її тут не було! Все лишилося таким, як було, у цьому колись рідному домі, але тепер все здавалося холодним та чужим.

Майже рік минув після їхньої сварки з Дмитром. Раніше вони тепер сварилися. Олеся хапала в обійми Мар’яну та зі сльозами тікала до мами. Частіше за все, Дмитро, сумувавши, вже наступного дня мчав миритися. Життя знову налагоджувалося, а перемир’я робило їхні відносини яскравішими. Та останнього разу все пішло інакше…

Струснувши спогади, Олеся рішуче підійшла до шафи, щоб знайти потрібні документи. Папери лежали неторкані, акуратно складені у папку її ж рукою. Вже два місяці за нею настирливо доглядав хлопець, який давно був закоханий у неї. Відносин між ними ще не було, але тиждень тому він офіційно попросив її руки.

І весь цей тиждень Олеся не могла заснути — щось важило на душі, вона не могла прийняти рішення. Спочатку здавалося, що непорозуміння з Дмитром розтане. Він постукає у двері, як колись, глибоко зазирне їй у душу й скаже: *”Як же я сумував!”*

Але дні минали, місяці тяглися, а нічого не змінювалося. З Дмитром вони бачилися рідко, він ставав все відчуженішим, між ними ніби пролегла безодня. Він приходив лише до Мар’яни, мовчки брав дівчинку за руку й забирав із собою. Потім так само мовчки повертав. Мар’яна щебетала, хвалилася татовими подарунками — кружляла перед дзеркалом у новій сукні або черевичках. А Олеся лише з гіркотою згадувала, як світилися Дмитрові очі, коли він носив подарунки їй. А тепер… на неї він навіть не дивився, їм було ніяково наодинці, і вона поспіхом тікала до кімнати. Мати, яка ніколи не схвалювала Дмитра, часто повторювала: *”Що Бог дає — те на краще.”* Поступово Олеся сама почала у це вірити.

Глибоко зітхнувши, вона прощальним поглядом окинула кімнату й… здригнулася: на дивані спав Дмитро. Мабуть, після зміни. Першим бажанням було втекти, але щось змусило повернутися. До болю знайомі риси обличчя, тепер грубуватого, з щетиною та темними колами під очима… Олеся повільно сіла поруч. Що вона знає про цю людину, з якою прожила пліч-о-пліч стільки років? Які думки ховаються за цим насупленим чолом? Перед її очами раптом виринав напівзабутий образ юного Дмитра: віддані хлоп’ячі очі, а усмішка така світла… Їй завжди здавалося, що саме в цю усмішку, яка перевернула її душу, вона колись закохалася. Невже той усміхнений хлопець і цей стомлений чоловік — одна й та сама людина? А часу з тих пір минуло зовсім небагато. Знову спалахнула та світла усмішка. Так живо, так реально, ніби докір їй самій…

Господи, куОлеся несміливо простягнула руку, торкнувшись його плеча, а коли Дмитро відкрив очі, у них вона побачила ту саму світлу теплоту, яку вже майже забула.