З замиранням серця Оленка постукала у двері. У відповідь — ні звука. Вона нерішуче дістала із сумочки ключ, відкрила… Боже, як давно її тут не було! Усе лишилося так, як було, нічого не змінилося у цьому колись рідному домі, тільки тепер він став чужим.

Майже рік минув після їхньої сварки з Ігорем. Бували колись і раніше непорозуміння. Тоді Оля хапала в обійми Соломійку й зі сльозами тікала до мами. Найчастіше Ігор, засумувавши, прибігав миритися вже наступного дня. Життя знову налагоджувалося, а перемир’я додавало їхнім стосункам нових фарб. Але того разу усе було інакше…

Струсивши спогади, вона рішуче підійшла до шафи, щоб знайти потрібні документи. Папери лежали неторкані, акуратно складені ще її ж руками. Вже два місяці за Олею палко доглядав чоловік, який давно був у неї закоханий. Справжніх стосунків ще не було, але тиждень тому він офіційно попросив її руки.

І весь цей тиждень вона не могла заснути, її щось гризло, та рішення так і не приходило.

Спершу здавалося, що суперечка з Ігорем має вирішитися. Він постукає в двері, як колись, пронизливо гляне у самісіньку душу й скаже: «Як же я за тобою сумував!».

Але йшли дні, місяці, а в житті нічого не мінялося. З Ігорем бачилися лише випадково, він ставав усі холоднішим, між ними ніби розверзлася прірва. Він приходив лише за Соломійкою — мовчки брав доньку за руку й забираюв до себе. Потім так само без слів повертав. Дівчинка радісно розповідала про татові подарунки, кружляла перед дзеркалом у новій сукні або черевичках. А Оленька лише з болем згадувала, як світилися очі Ігоря, коли він ніс подарунки для неї. Тепер же… він навіть не дивився на неї, їм було ніяково наодинці, і вона поспіхом ховалася у своїй кімнаті. Мати, яка ніколи не ховала неприязні до Ігоря, часто казала: «Що Бог дає, те на краще». І згодом вона сама почала у це вірити.

Глибоко зітхнувши, Оля прощальним поглядом окинула кімнату й… здригнулася: на дивані спав Ігор. Мабуть, після зміни. Першим бажанням було втекти, але щось змусило затриматися. До боли знайомі риси обличчя, тепер згрубілі, з неголеною щетиною, під очима — темні кола… Вона повільно сіла поруч. Що вона знає про цього чоловіка, з яким прожила пліч-о-пліч стільки років? Які думки ховаються за цим насупленим чолом? Перед її уявою раптом мелькнуло майже забуте обличчя молодого Ігоря: віддані хлоп’ячі очі та яскрава, сонячна усмішка… Їй завжди здавалося, що саме в ту усмішку, яка перевернула її душу, вона колись і закохалася. Невже той веселий хлопчина й цей змучений, похмурий чоловік — одна й та ж людина? А часу минуло так мало. Знову з’явилася та ясна посмішка. І так живо, наче докір їй, Оленці…

Господи, куди ж усе поділося? Вона безпорадно озирнулася, ніби шукаючи винних у своєму зруйнованому житті. Серце занило, затремтіло, стиснуте хвилею безрадісних споминів. Їхній колись затишний, казковий світ поступово наповнили дрібні докори, образу, сльози й відчуття непорозуміння. Вічно втомлений Ігор, який крутився на трьох роботах, аби прогодувати їх із Соломійкою, ні від кого не залежати… У Олі був час все обдумати й зрозуміти — їй бракувало просто терпіння, жіночої гнучкості та мудрості…

А колись вони були божевільно щасливі. І це не марення. Оля рвонулася з місця, їй нестямно захотілося довести це собі. Її погляд упав на руку Ігоря, що лежала на їхньому… весільному альбомі, на фотографії, де вони були просто сліпучо щасливі…

Рука мимовільно здригнулася, і фото з тихим шелестом посипалися на підлогу. Вона озирнулася й завмерла… На неї дивився Ігор.

— Оленько, ти повернулася? — його очі сяяли, і їй стало нестерпно від думки, що півгодини тому вона могла піти назавжди…

Буває, що людина розуміє справжню ціну щастя лише тоді, коли його ледь не втрачає.