**Щоденниковий запис**

“Куди це ти зібралася, хто варитиме нам борщ?” — прошипів розлючений чоловік.

Марія поставила чашку на стіл і спокійно промовила:

— Я йду, Василю.

У кімнаті запанувала тиша. Навіть телевізор, що завжди гудів у фоні, ніби замовк, відчуваючи напругу. Василь повільно обернувся, наче у сповільненій зйомці.

— Ти що, з‘їхала з глузду? А хто готуватиме? — прошепотів він, не відводячи від неї очей, немов вона оголосила кінець світу.

Вона стояла на порозі кухні, тримаючи в руках папку з документами. Там було все: копії дипломів, підтвердження нової роботи й — найголовніше — договір оренди квартири, яку вона зняла на півроку. В іншому районі. В іншому житті. В іншій версії себе.

Його слова зависли в повітрі, як пилинка. На ньому була стара футболка, він чухав п‘яту ногою, у руці — пульт. Звичайний вечір, як сотні інших за останні десять років. Тільки для Марії це був останній.

Колись вони їхали у верхніх полицях поїзда Львів — Київ. Сміялися, жуючи пиріжки з вокзального кіоску. Василь розповідав жарти, випадково торкаючись її пальців, передаючи чай. Марія тоді сміялася від душі — у них була відпустка, перша за довгий час, а діти лишилися з бабусею.

Вона дивилася у вікно й думала: “Ось вона, свобода”. Поїзд гуркотів ритмічно, як її серце, і здавалося, що все можливо.

— Пам‘ятаєш, як ми втекли з корпоративу та пішли у парк? — запитав він тоді.

— Звісно. І ти сказав, що одружишся зі мною, навіть якщо я буду хропіти й стану пухнастою, — усміхнулася вона.

— Я сказав “якщо”, а не “коли”, — підморгнув він. Тоді це видалося жартом.

Тепер, через п‘ять років, ці слова лунали як удар.

На кухні пахло підгорілою кашею. На столі — брудна плита, шкарпетки сина під табуреткою, купа немитого посуду.

— Маріє, а коли ти збираєшся помити посуд? — гукнув він із кімнати. — У мийці навіть ложки нема!

Вона мовчки витерла руки об фартух, дістала із шухляди контейнер із написом: “Обід на завтра. Василь.” Поставила його у холодильник. Як завжди. Тільки сьогодні — востаннє.

Вона згадувала політ до Одеси. Сиділа біля вікна, а Василь — поруч, але весь рейс захоплено дивився серіали на планшеті. Вона спостерігала за хмарами внизу: вони нагадували шматочки цукру. Він не промовив ні слова за дві години.

— Подивись, як красиво, — тихо сказала вона.

— Угу, — відповів він, не відриваючись від екрана.

На третій день відпустки він пішов грати у більярд із сусідом по номеру, “Віталіком з першого поверху”, і повернувся лише під ранок.

Пізнього вечора Марія стояла біля пральної машини, складаючи випране білизну. Із кімнати лунав сміх — Василь дивився шоу, де учасники кричали, стрибали й програвали мільйони. Вона слухала цей сміх і відчувала, як щось гостре коле її зсередини, з кожним днем все сильніше.

— Я ж тобі нічого поганого не роблю, — одного разу сказав він, коли вона спробувала поговорити. — Не б‘ю, не зраджую. У інших взагалі жах. Тобі ще пощастило.

Пощастило.

Це слово в‘їлося в пам‘ять. Вона не могла забути, як одного разу захворіла на грип із температурою за сорок. Василь приніс їй таблетки, залишив на підвіконні й пішов дивитися футбол. Потім гукнув із кухні:

— Маріє, ти ж борщу не зварила. Що тепер їсти?

Вона лежала, тремтячи від гарячки, й дивилася у стелю, ніби там була відповідь — коли саме вона перестала бути собою. Коли стала просто функцією: готувати, прибирати, терпіти.

Одного разу вона підійшла до дзеркала й побачила не своє обличчя. Втомлене, спустошене, з погаслим поглядом. Всередині лунало лише: “Ти повинна. Ти повинна. Ти повинна…”

Тієї ночі вона дістала старенький зошит із м‘якою обкладинкою, де колись писала вірші. Її почерк був іншим — живим, вільним, як у людини, що мріє. Довго дивилася на рядки юності й раптом заплакала. Тихо, щоб ніхто не почув. Не від болю — від здивування, що колись була іншою.

Наступного ранку вона надіслала резюме на вакансію адміністратора у приватній клініці. Не тому, що це була робота мрії. Просто вона була не вдома. Із чітким графіком. Серед інших людей. Із зарплатою на її особисту картку.

Тепер, стоячи перед Василем, вона вперше за довгий час відчувала, що говорить правду — не йому, а собі.

— Ти нам ніхто не будеш, — пробурмотів він. — Без тебе все розсиплеться. Діти…

— Діти виросли, — тихо відповіла вона. — І давно живуть так само, як ти. Чекають, що їм все принесуть. Я не хочу, щоб донька вважала, що це нормально.

Він мовчав, а в його погляді вперше мигнуло щось схоже на страх. Не через втрату її — через втрату звичного.

— Куди ти підеш? — хрипко запитав він.

— Туди, де мене не запитуватимуть, хто варитиме.

МарВона закрила за собою двері й зробила перший крок до життя, де більше ніколи не доведеться запитувати себе: “А що буде, якщо я залишусь?”