“Куди це ти зібралася? Хто варитиме нам борщ?” — сипло прогримів розлючений чоловік.

Оксана поставила чашку на стіл і спокійно промовила:

— Я йду, Віть.

У кімнаті повісився мовчання. Навіть телевізор, що зазвичай гудів фоном, ніби притих, відчуваючи напругу. Віталій повернувся повільно, наче у сповільненій зйомці.

— Ти з глузду з’їхала? А хто готуватиме? — прошипів він, не відводячи від неї очей, немов вона оголосила кінець світу.

Вона стояла у дверях кухні, тримаючи у руках папку з документами. Там було все: копії її дипломів, підтвердження нової роботи й — найголовніше — договір оренди квартири, яку вона зняла на півроку. В іншому районі. В іншому житті. В іншій версії самої себе.

Його слова зависли у повітрі, як курява. На ньому була стара футболка, він почухав п’яту ногою, у руці стискав пульт. Звичайний вечір, як сотні інших за останні десять років. Але для Оксани це був останній.

Колись вони їхали у верхніх полицях потяга Львів–Київ. Сміялися, жуючи пиріжки з вокзального кіоску. Віталій розповідав жарти, випадково торкаючись її пальців, передаючи чай. Тоді Оксана сміялася від щирого серця — у них була відпустка, перша за довгий час, а діти лишилися з бабусею.

Вона дивилася у вікно й думала: “Ось вона, свобода”. Потяг гуркотів ритмічно, як її серце, і здавалося, що все можливо.

— Пам’ятаєш, як ми втекли з корпоративу та пішли в парк? — запитав він тоді.

— Звісно. І ти сказав, що одружишся зі мною, навіть якщо я буду хропіти й стану товстухою, — усміхнулася вона.

— Я сказав “якщо”, а не “коли”, — підморгнув він. Тоді це здалося жартом.

Зараз, через п’ять років, ці слова лунали як удар.

На кухні пахло підгорілою кашею. На столі — брудна плита, шкарпетки сина під табуреткою, купа немитого посуду.

— Оксан, ти коли збираєшся помити посуд? — гримкнув він із кімнати. — У мийці навіть ложки немає!

Вона мовчки витерла руки об фартук, дістала зі шухляди пластиковий контейнер з написом: “Обід на завтра. Віталій.” Поставила його у холодильник. Як завжди. Тільки сьогодні — востаннє.

Вона згадала політ до Одеси. Сиділа біля вікна, а Віталій — поруч, але весь рейс дивився серіали на планшеті. Вона спостерігала за хмарами внизу: вони нагадували шматочки цукру. Він не промовив ані слова за дві години.

— Подивись, як гарно, — тихо сказала вона.

— Угу, — відгукнувся він, не відриваючись від екрана.

На третій день відпустки він пішов грати у більярд із сусідом по номеру, “Ігорем із першого поверху”, і повернувся лише під ранок.

Пізнього вечора Оксана стояла біля пральної машини, складаючи випране білизну. Із кімнати лунав сміх — Віталій дивився шоу, де учасники кричали, стрибали й програвали мільйони. Вона слухала цей сміх і відчувала, як щось гостре коле її зсередини, з кожним днем усе більше.

— Я ж нічого поганого тобі не роблю, — одного разу сказав він, коли вона спробувала поговорити. — Не б’ю, не зраджую. У інших взагалі жах. Тобі ще пощастило.

Пощастило.

Це слово вгризлося їй у пам’ять. Вона не могла забути, як одного разу захворіла на грип із температурою під сорок. Віталій приніс їй таблетки, поклав на підвіконня й пішов дивитися футбол. Потім крикнув із кухні:

— Оксан, ти ж борщ не зварила. Що тепер їсти?

Вона лежала, тремтячи від гарячки, й дивилася у стелю, ніби там була відповідь на те, коли вона перестала бути собою. Коли стала просто функцією: готувати, прибирати, терпіти.

Одного разу вона підійшла до дзеркала й побачила обличчя — не своє. Втомлене, спустошене, із згаслим поглядом. Усередині лунало лише: “Ти мусиш. Ти мусиш. Ти мусиш…”

Тієї ночі вона дістала старий зошит із м’якою обкладинкою, де колись писала вірші. Її почерк був іншим — живим, вільним, як у людини, що мріє. Довго дивилася на рядки юності й раптом заплакала. Тихо, щоб ніхто не почув. Не від болю — від здивування, що колись була іншою.

Наступного ранку вона надіслала резюме на вакансію адміністратора у приватній клініці. Не тому, що це була робота мрії. Просто це було поза домом. Із чітким графіком. Серед інших людей. Із зарплатою на її особисту картку.

Зараз, стоячи перед Віталієм, вона вперше за довгий час відчувала, що говорить правду — не йому, а собі.

— Ти нам ніхто не будеш, — пробурмотів він. — Без тебе все розвалиться. Діти…

— Діти виросли, — тихо відповіла вона. — І давно живуть так само, як ти. Чекають, що їм усе принесуть. Я не хочу, щоб дочка вважала, що це нормально.

Він мовчав, а в його погляді вперше блимнуло щось схоже на страх. Не втратити її — втратити звичне.

— Куди ти підеш? — хрипкоВона закрила двері й пішла по вулиці, де перші промені сонця обіцяли новий початок, а в її серці нарешті заспокоїлась буря.