— Куди це ти зібралася, хто ж нам буде варити борщ? — прошипів розгніваний чоловік.

Олеся поставила чашку на стіл і спокійно відповіла:
— Я йду, Андрію.

У кімнаті запанувала тиша. Навіть телевізор, який зазвичай гудів на тлі, ніби замовк, відчуваючи напругу. Андрій повільно обернувся, наче у слоу-мо.

— Ти що, з глузду з’їхала? А хто нам вечерятиме? — прошипів він, голос дрижав, а очі впільно дивилися на неї, наче вона оголосила кінець світу.

Вона стояла у дверях кухні, тримаючи в руках папку з документами. Там було все: копії дипломів, підтвердження нової роботи та — найголовніше — договір оренди квартири, яку вона зняла на півроку. В іншому районі. В іншому житті. В іншій версії себе.

Його слова зависли в повітрі, як пилинка. На ньому була стара футболка, він чухав п’яту ногою, а в руці тримав пульт. Звичайний вечір, як сотні інших за останні десять років. Тільки для Олесі це був останній.

Колись вони їхали у верхніх полицях поїзда Київ—Львів. Сміялися, жуючи пиріжки з вокзального кіоску. Андрій розповідав анекдоти, випадково торкаючись її пальців, передаючи чай. Тоді Олеся сміялася від душі — у них була відпустка, перша за довгий час, а діти залишилися з бабусею.

Вона дивилася у вікно і думала: «Ось вона, свобода». Поїзд гуркотів ритмічно, як її серце, і здавалося, що все можливо.

— Пам’ятаєш, як ми втекли з корпоративу та пішли до парку? — тоді запитав він.

— Звісно. І ти сказав, що одружишся зі мною, навіть якщо я хропітиму і стану товстухою, — усміхнулася вона.

— Я сказав «якщо», а не «коли», — підморгнув він. Тоді це здавалося жартом.

Тепер, через п’ять років, ці слова пролунали як удар.

На кухні стояв запах підгорілої гречаної каші. На столі — бруднуватий газовий пальник, шкарпетки сина під табуреткою, гора немитого посуду.

— Олесю, ти коли посуд вимити збираєшся? — гукнув він із кімнати. — У мийці навіть ложки нема!

Вона мовчки витерла руки об фартух, дістала із шухляди пластиковий контейнер із написом: «Обід на завтра. Андрій.» Поставила його у холодильник. Як зазвичай. Тільки сьогодні — востаннє.

Вона згадала політ до Трускавця. Сиділа біля вікна, а Андрій — поруч, але весь рейс уважно дивився серіали на планшеті. Вона спостерігала за хмарами внизу: вони нагадували шматочки цукру. Він не промовив жодного слова за дві години.

— Подивись, як гарно, — тихо сказала вона.

— Угу, — відгукнувся він, не відриваючись від екрана.

На третій день відпустки він пішов грати в більярд з сусідом по номеру, «Тарасом з другого поверху», і повернувся лише на світанку.

Пізнього вечора Олеся стояла біля пральної машини, складаючи випране білизну. Із кімнати лунав сміх — Андрій дивився шоу, де учасники кричали, стрибали та програвали мільйони. Вона слухала цей сміх і відчувала, як щось гостре коле її зсередини, з кожним днем все більше.

— Я ж тобі нічого поганого не роблю, — одного разу сказав він, коли вона спробувала поговорити. — Не б’ю, не зраджую. В інших взагалі жах. Тобі ще пощастило.

Пощастило.

Це слово врізалося в її пам’ять. Вона не могла забути, як колись захворіла на грип із температурою під сорок. Андрій приніс їй таблетки, поклав на підвіконня і пішов дивитися футбол. Потім крикнув із кухні:

— Олесю, ти ж борщ не зварила. Що тепер їсти?

Вона лежала, тремтячи від жару, і дивилася у стелю, наче там була відповідь, коли саме вона перестала бути собою. Коли стала просто функцією: варити, прибирати, терпіти.

Якось вона підійшла до дзеркала і побачила обличчя — не своє. Втомлене, спустошене, із згаслим поглядом. Всередині лунало лише: «Ти повинна. Ти повинна. Ти повинна…»

Тієї ночі вона дістала старісінький зошит із м’якою обкладинкою, де колись писала вірші. Її почерк був іншим — живим, вільним, як у людини, що мріє. Довго дивилася на рядки юності і раптом заплакала. Тихо, щоб ніхто не почув. Не від болю — від здивування, що колись була іншою.

Наступного ранку вона надіслала резюме на вакансію адміністраторки у приватну клініку. Не тому, що це була робота мрії. Просто це було не вдома. Із чітким графіком. З іншими людьми. Із зарплатою на її власну картку.

Тепер, стоячи перед Андрієм, вона вперше за довгий час відчувала, що говорить правду — не йому, а собі.

— Ти нам більше ніхто, — пробурмотів він. — Без тебе все розвалиться. Діти…

— Діти виросли, — тихо відповіла вона. — І давно живуть так само, як ти. Чекають, що їм усе принесуть. Я не хочу, щоб дочка вважала, що це нормально.

Він мовчав, а в його погляді вперше промайнуло щось схоже на страх. Не втратити її — втратити звичне.

Вона закрила двері нової квартири, поставила чашку кави на підвіконня і з розкішним почуттям вільності подумала: “Ну ось і все”.