У нашому офісі працював хлопець. Ну як хлопець… дорослий чоловік, 36 років. Але він був незвичайний.

Якщо казати прямо, то людина була від природи не надто кмітливою. Ну от зовсім не розумна, тобто аж ніяк! Але я взяв його на роботу шість років тому і ніколи не пошкодував. Найцікавіше, що він знав про свої обмеження і не приховував цього. Більш того, коли він прийшов влаштовуватися, перше, що він мені сказав, було:

— Доброго дня! Я не дуже розумний, і не соромлюся цього. Але мені потрібна робота, щоб купувати ліки мамі — вона вже не може працювати.

Це мене трохи шокувало, але я зрозумів, що людина дійсно особлива. Хоча, в принципі, не настільки, щоб не справлятися з простими завданнями. Він нагадав мені героя з улюбленої стрічки «Людина дощу». Я відразу збагнув, хто переді мною, і не хотів його образити…

— Ви набагато розумніші за більшість людей, які намагаються приховати свою дурість будь-яким способом. Гаразд, із завтрашнього дня — ви наш працівник.

З того дня він став для нас, як син полка. Так от, шість років чоловік працював нарівні з усіма. Так, не такий, як усі, але чесний, порядний, пунктуальний і, на мій погляд, найкращий працівник із усіх. Після інсульту поставив маму на ноги — правда, йому трішки допомогли з ліками та масажистами, а так він сам усе робив і ніколи не скаржився! Увесь офіс його полюбив і прив’язався, як до рідного. Так прив’язалися, що з 75 кг розгодують до сотні! Ми з ним навіть чимось стали схожі…

Але я відволікся… Позавчора, коли завітав у офіс після довгої відсутності, помічниця відразу в лоб:
— Олег звільняється! Може, ви його вмовите залишитися?! Як ми без нього?!

Я сам остовпів! Як це «звільняється»?! Куди?! Чому?! Попросив його зайти до кабінету. Входить через десять хвилин, голова опущена так, що підборіддя майже на животі. Стоїть, не дивиться в очі…
— Олеже! Що сталося? Що тебе не влаштовує? Хтось образив?! Тільки пальцем покажи — половину офісу звільню!
— Ні-ні, що ви, не треба, я їх усіх люблю. Просто… я… ну… ось…
— Ну не тягни, кажи! У мами проблеми?
— Ні, з мамою все добре, дякую… Я хочу одружитися!

І тут я завис, як глючний смартфон! Перше питання: «Як це — одружитися?» Але хто я такий, щоб таке питати? Він така сама людина, як і я, і йому теж властиві почуття… але якось це мене напругло.

— Діло хороше. Сподіваюся, одружуватися хочеш не лише ти, а й майбутня наречена, якщо вона вже є?
— Так, звісно! Вона вже цілий рік запрошує мене до себе, до Швеції! Разом із мамою. Вона любить і мене, і мою маму!

Оце вже мені зовсім не сподобалося… Людину з особливостями, аутиста, — у Швецію… ще й з мамою. Якийсь жах!
— Мабуть, гарна дівчина, коли ти збираєшся їхати до неї з мамою!
— Вона дуже гарна, руда і розумніша за мене! Я вам зараз покажу фото.

І він дістає з кишені iPhone 7! Оце так, думаю, непогано! Усі ці роки в нього був старий розкладушник, який ми марно намагали змусити його змінити на сучасний телефон! А тут… iPhone 7! Навіть не встиг запитати, а він мені відповідає:

— Мені його Катерина подарувала і завантажила багато своїх фото, щоб я не сумував…

У цю мить у моїй голові бурлила каша з жахливих думок. Я очікував побачити на фото голу білявку зі старих постерів. Але те, що я побачив, шокувало мене! На фото руда дівчина з характерними рисами людей з відомим синдромом. Я завжди називаю їх «сонячними людьми».

Вони ж не винні, що в них одна зайва хромосома. В усьому іншому вони такі ж, як і ми, а в деякому й набагато кращі! Принаймні, вони не вважають нас нікчемами лише тому, що в нас на одну хромосому менше! Хоча, за логікою, могли б. Але в житті це дуже приємні та безневинні люди. І що мені в них подобається — вони завжди посміхаються! Особисто для мене їхні усмішки набагато приємніше за натягнуті посмішки звичайних людей, які за спиною нас лають останніми словами!

— Справді красуня! Тобі дуже пощастило! Якщо все так, як ти кажеш, то я, хоч і не хочу як керівник, але як людина — відпущу тебе з великою радістю! Якщо не проти, я подзвоню твоїй мамі, уточню деталі та куплю вам квитки на літак.

Олег завжди був усміхненим, але такого щастя на його обличчі я ще не бачив! Заради цього виразу я б відправив його куди завгодно і за будь-які гроші. Він заплескав у долоні, як дитина, сам набрав мамі дав мені телефон. А найголовніше — чому я завжди вважав аутистів розумнішими за нас, — він віддав мені телефон і вийшов. Він знав, що розмова буде про нього, але розумів: я не зможу говорити про нього в третій особі! Хто зі звичайних людей так би вчинив? Ніхто! Навпаки — стояв би над душою і підслуховував! Унікальні люди. Тактовні. Розумні!

І чому б їм не бути щасливими, як і всі? СІ найголовніше — вони навчили нас, що справжня мудрість не в словах, а в серцях, які вміють любити без умов.