Валентин обережно припаркував свій автомобіль на єдиному вільному місці біля дитячої лікарні. Сьогодні тут було особливо людно – автомобілі заполонили всі доступні парковки. Кожного дня він приїздив сюди, ніби на роботу: вирішував справи, заходив у своє улюблене кафе за чашкою кави й поспішав до доньки, щоб провести з нею хоча б трохи часу. Вже кілька місяців дівчинка була в клініці.

Що саме трапилося з дитиною, лікарі так і не могли пояснити. Валентин прокладав її до найкращих спеціалістів, але ті лише повторювали одне: мозок працює сам по собі, контролюючи все інше. Це виводило Валентина з себе.

– Ви просто приховуєте свою безпомічність за цими складними термінами! – не витримав він одного разу.

Медики лише знизували плечима, опускаючи погляди.

– Це наслідок колосального стресу. Мозок створює бар’єри, які ми не можемо контролювати, – намагався пояснити один з лікарів.

– Я нічого не розумію! Дівчинка гасне на моїх очах, а ви кажете, що її не можна вилікувати?! У мене є гроші, я готовий віддати все! За Мішу я віддам останнє!

– Гроші тут безсилі, – тихо зітхнув лікар.

– А що тоді допоможе?! Скажіть мені! Я знайду це, куплю!

– Це неможливо купити… Чесно, навіть не знаю, як вам це пояснити… Повинно статися щось особливе. Або навпаки, чогось не повинно статися, щоб організм… мозок… зміг переналаштуватися.

– Що ви таке говорите?! Може, ще до знахарки порадите звернутися? – вигукнув Валентин.

Пожилий лікар уважно глянув на нього.

– Знаєте, якщо ви вирішите, я навіть не буду вас відмовляти. Повторюю: звичайні методи тут безсилі. Ми можемо лише забезпечити спокій, позитивні емоції… так і підтримувати організм медикаментами. І ще ось що скажу вам, – лікар знизив голос, – я б на вашому місці залишив доньку в лікарні. Її вже двічі привозили на швидкій. Розумієте, коли вона впадає у таке стан, поки її доставляють сюди, є ризик не встигнути. А тут, під постійним наглядом, такого не станеться.

Валентин схопився за голову. Він до смерті боявся втратити дружину, відчував, що це може статися в будь-який момент, і не здавався, як витримає її відхід. Міша обожнювала маму, а він… боготворив їх обох. Тепер же йому довелося забути про своє горе, зосередившись на порятунку доньки, теж Міші.

На диво, дівчинка спокійно поставилася до того, що їй доведеться довго перебувати в лікарні. Вона погладила батька по щоці і тихо сказала:

– Тато, не переживай так. Я не буду плакати, а ти зможеш спокійно працювати, а не сидіти зі мною вдома весь час.

Валентин не знав, чи радіти, чи плакати. Його восьмирічна донька говорила так, немов була дорослою.

– Тримайте її! Чоловік! – раптом пролунав крик. Валентин здригнувся і подивився в бік шуму. З вулиці, задихаючись, до лікарні бігла дівчинка, а за нею гнався запиханий охоронець з магазину. Здається, вона щось вкрала. Пробігаючи повз машину Валентина, вона кинула на нього погляд, сповнений страху.

– Господи… навіть булку дитині не шкода, чи що? – пробормотав він, виходячи з автомобіля в той момент, коли охоронець вже був поруч.

– Стійте! Що крики?

– Зараз я з вами розберуся! Уберіться з дороги!

Охоронець лише тепер помітив Валентина і його машину.

– Мені потрібно її наздогнати! Вона вкрала!

– А що вона там вкрала? – усміхнувся Валентин.

– Бутилку води і булку… А хто знає, скільки ще у неї в кишенях!

Валентин дістав кілька купюр.

– Цієї суми точно вистачить, щоб розрахуватися і навіть відзначити повернення вкраденого, – пробурмотів він, проводжаючи поглядом віддаленого охоронця.

Після цього Валентин направився до кабінету лікаря. Зазвичай їхні бесіди були формальними, але сьогодні лікар затримав його трохи довше.

– Валентине Ігоровичу, є одне питання… Сьогодні Міша запитала, чи може вона спілкуватися з іншими дітьми з відділення.

– І що це означає? – насторожився Валентин, сідаючи в крісло.

– На мій погляд, це хороший знак. Вона починає цікавитися тим, що відбувається за межами її палати. Проте не всі мої колеги поділяють цю точку зору. Багато вважають, що після тривалої ізоляції спілкування одразу з великою кількістю дітей може бути занадто важким для її психіки. Я не можу спростувати цей аргумент, хоча повністю з ним і не згоден. Вам потрібно подумати, поговорити з Мішею і прийняти рішення – дозволити чи ні.

– Зрозуміло, знову хочете перекласти відповідальність на мене, – зітхнув Валентин.

Лікар зняв окуляри, витер їх і теж зітхнув.

– Так, ви праві. Ми дуже хочемо, щоб ваша донька видужала, але… розуміємо, що якщо щось трапиться, ви нас просто роздавите. А в відділенні більше п’ятнадцяти дітей.

Валентин піднявся і попрямував до виходу, але на порозі зупинився.

– Дякую за чесність. Можливо, ви праві. Я розмовлю з донькою.

Йому здалося, що лікар зітхнув з полегшенням. Перед тим, як зайти в палату, Валентин намагався розтягнути губи в усмішці. Він не міг увійти до доньки з похмурим обличчям. Але, скільки б не намагався, усмішка виходила вивертною. Зараз він побачить свою малечу, яка останнім часом майже не вставала і не могла їсти – не тому, що не хотіла, а тому, що організм відмовлявся приймати їжу.

Двері тихо скрипнули, і Міша повернула голову. Спочатку вона подивилася злякано, немов не впізнаючи батька, а потім усміхнулась:

– Привіт, тато!

Йому здалося, або на її щоках справді з’явився легкий рум’янець?

– Як ти себе почуваєш?

– Нормально.

Валентина раптом охопило дивне відчуття, наче донька хоче, щоб він якомога швидше пішов. Але це було неможливо – адже окрім медсестер і педагогів, прив’язаних до VIP-палат, вона нікого не бачила. Він сів на стілець біля ліжка і почав виймати частування.

– Я заїхав у магазин… Подивися, які красиві яблука!

– А, так, тато. Дякую, – тихо відповіла Міша.

Рука Валентина застигла над столиком. Там стояли тарілки – щойно принесли вечерю. Але здивувало його не це, а інше: тарілки були абсолютно пустими.

– Міша, що тут відбувається?

Дівчинка зітхнула і сказала кудись убік:

– Виходь, не бійся. У мене добрий тато.

І тут Валентин побачив, як з-за штори вийшла дівчинка – та сама, що пробігала повз його машину. Вона злякано дивилася на нього, а Міша заговорила:

– Татку, будь ласка, не проганяй її! Дуже тебе прошу! Я навіть яблуко розділю з Катею. Куди вона піде? У неї нікого немає, а на вулиці холодно, темно, і вона була голодною і зляканою…

Валентин розгублено дивився на доньку. Та сиділа в ліжку, кусаючи губи, а щоки її зрадницьки почервоніли. Він повернувся до дівчинки, яка була старша за Мішу, можливо, на рік чи два.

– Ти Катя? – спитав він.

Дівчинка кивнула.

– Мене звати Валентин Ігорович, я тато Міші.

Катя знову кивнула, а потім несміливо запитала:

– А ти правда Міша? Яке красиве ім’я!

Донечка мляво усміхнулася.

– Ні, я Маша. Але мама називала мене Мішею, і я завжди відгукувалася…

– А, ну так… мами більше немає, – зітхнула Катя. – У мене теж немає мами, але це було так давно, що я її зовсім не пам’ятаю.

Валентин мовчки спостерігав, як дівчатка знайшли спільну мову. Катя обережно влаштувалася на краєчку ліжка, попередньо відкидаючи простирадло, щоб не заплямити ліжко своїм потеремодленим одягом. «Вигляд у неї ще той», – подумав він, машинально нарізаючи яблуко на часточки. Протягнув по кусочку Місю і Каті. Дівчатка взяли їх, продовжуючи шептатися. Валентин невільно усміхнувся.

– Бачу, вам є про що поговорити.

Донечка подивилася на нього благаюче.

– Тато, дозволь Кате залишитися! Вона полежить там, на диванчику. А ми ще трохи побалакаємо.

Валентин задумався. Дівчинка здавалася безпечним, але хто знає, що може статися.

– Слухай, Катя, в шафі лежать речі Міші. Бери все, що тобі потрібно, і швидко до душу! І щоб вийшла звідти людиною. А лікареві скажу, що до Міші приїхала сестра і залишиться на ніч. Але тільки дивіться за мною!

Міша радісно захлопала в долоні.

– Дякую, татку!

Катя швидко кинулася до шафи, акуратно відкрила її і ахнула від здивування. Вибрала легкі штани і футболку. – Я швидко! – кинула вона і зникла за дверима ванної.

Коли двері закрилися за Катею, Валентин повернувся до доньки.

– Ну як ти, малеча?

– Тато, сьогодні було так нудно! Навіть плакати хотілося. Я просилася до інших дітей, але лікар сказав, що потрібно твоє дозволення. А потім через вікно залізла Катя… уявляєш? Вікно ж високо!

– О, так… Ти впевнена, що хочеш, щоб вона залишилася?

– Звісно! Коли ти будеш уходити, попроси, щоб нам принесли солодкий гарячий чай.

Брови Валентина здивовано піднялися. Він просто кивнув. Йому довелося потрудитися, щоб організувати Кате ночівлю. Навіть оплатив VIP-палату. Лікар похитав головою.

– Не знаю… Вам видніше, звісно, але майте на увазі…

– Я вас чув. Приїду вранці на сніданок. Міша просила гарячий солодкий чай… дві кружки. Кого попросити?

Лікар здивовано подивився на нього.

– Дві? Для дівчинки і для себе?

– Саме так.

– Зараз розпоряджуся… Знаєте, береженого бог береже.

– Що ви маєте на увазі?

– Поки нічого не скажу. Подивимося, як буде завтра. Тоді і поговоримо.

Валентин відчував, що з Мішею сьогодні щось змінилося. Але добре це чи погане, він не міг зрозуміти. Ночі спав тривожно, кілька разів прокидався. Врешті-решт зателефонував черговому лікарю, Михайлу Петровичу.

– Вибачте, що так пізно.

– Нічого страшного. Чесно кажучи, чекав вашого дзвінка раніше. Все в порядку. Вони балакали до дванадцяти ночі, поки Алла їх не розігнала. Зараз сплять. У Міші тиск в нормі, ніяких стрибків. Свій чай вона випила сама.

– Дякую, Михайле Петровичу, – з полегшенням видихнув Валентин і одразу провалився в тривожний сон.

В лікарні стояв характерний запах: молочної каші і чогось неуловимо дитячого. Валентин обережно пробирався між маленькими пацієнтами, які сновигали коридором. Дивно, але ті, хто пересувалися на милицях, нічого не поступалися в швидкості тим, у кого була лише пов’язка на голові.

Нарешті добравшись до палати доньки, він з полегшенням зітхнув. Тільки зібрався відкрити двері, як вона раптом різко розчинилася. На порозі стояла Алла, медсестра, яка доглядала за Мішею. Ця добросердна молода жінка завжди викликала довіру. Вона глянула на Валентина, крадькома витерла сльози і тихо сказала:

– Ви не просто батько… Ви найкращий батько. Ніхто б не здогадався, що саме цього їй і не вистачало.

З цими словами Алла пішла, а Валентин, ошарашений, провів її поглядом. «Розберуся зараз», – подумав він і завмер на порозі. Дівчатка його не помітили. Як вони могли побачити, якщо вся їхня увага була прикута до екрана телевізора, де мультяшна мишка знущалася з кота?

Вони сиділи на ліжку, піджавши ноги, і у кожної в руках була тарілка з кашею. Уплітаючи її за обидві щоки, вони заливались сміхом, а каша періодично висипалася з тарілок. Одяг Міші явно був малий Кате – потрібно щось подумати.

Валентин уважно спостерігав за донькою. Вона зачерпнула ложку каші, відправила в рот – і нічого не сталося! Міша спокійно проковтнула і продовжила сміятися над мультиком.

Перша Катя помітила його. Вона тихенько штовхнула подругу ліктем і кивнула в бік батька. Міша обернулася. Валентин не зміг стримати здивованого зітхання. Ще вчора її погляд був порожнім, ніби вона не хотіла бачити й чути нічого навколо. А сьогодні перед ним сиділа жива, весела дівчинка… правда, знесилена до краю.

– Тату! – радісно вигукнула Міша.

Він мовчки підійшов до ліжка і міцно обняв спочатку доньку, а потім і Катю. Так, зараз він був готовий зробити для цієї чужої дівчинки все, що завгодно. Але тут Катя раптом всхлипнула. Валентин тривожно запитав:

– Вибач, я зробив боляче? Сильно прижал?

Катя покачала головою, а Міша рішуче схопила її за руку і суворо подивилася на батька.

– Татку, ти її більше не ображай! – заявила вона.

Валентин поспішно закивав. Катя витерла сльози і тихо промовила:

– Я не з цього приводу… Просто мене так давно ніхто не обіймав.

Через тиждень Валентин забрав доньку додому. Усі ці дні поряд з нею була Катя. Міша помітно зміцніла, почала бігати коридорами з іншими дітьми й жваво розмовляти. Поки лікарі, вражені «феноменальним» одужанням дівчинки, проводили її повне обстеження, Валентин займався Катю.

Мати Кати зникла, коли дівчинці ледве виповнилося два роки. Куди вона поділася, ніхто не знав, але всі були впевнені, що її вже немає в живих. Життя вона вела далеко не безтурботне. Після її зникнення Катя залишилася з бабусею, але та померла півроку тому. Дівчинку відправили в дитячий будинок, де в неї стався конфлікт з однією з няньок. Та піднімала на дитину руку, і Катя втекла. Ось і вся її сумна історія.

Коли Валентин приїхав за Мішею, Катя вже зібрала свої скромні речі. Вона встала, міцно обняла подругу, а потім несміливо глянула на Валентина.

– Дякую вам… Я піду…

– І куди ж ти зібралася? – спитав він.

Їхні погляди зустрілися.

– Напевно, в дитячий будинок. На вулиці тепер холодно.

Валентин задумливо промовив:

– Значить, дарма я обладнав кімнату поруч з Мішею? Ти… не хочеш стати її сестрою? – обережно запропонував він.

Першою від радості завизжала Міша і кинулася батькові на шию. За нею, всхликуючи, обняла його і Катя. Коли вони виходили з лікарні, плакали всі медсестри, зібравшися їх проводити. Але Валентин бачив тільки Аллу й її добрий, розуміючий погляд.

А через півроку він уже не міг уявити своє життя без Кати. Як і названі сестри – Міша і Катя – одна без одної.