Валентин обережно припаркував своє авто на єдиному вільному місці біля дитячої лікарні. Сьогодні тут було особливо людно – машини заполонили всі доступні парковки. Щодня він приїздив сюди, немов на роботу: завершував справи, заходив у улюблену кав’ярню випити чашку кави і поспішав до донечки, аби провести з нею хоча б трошки часу. Девочка, Віолетта, вже кілька місяців була в клініці.

Що саме трапилося з дитиною, лікарі так і не змогли толком пояснити. Валентин показував її найкращим фахівцям, але ті лише повторювали одне: мозок діє сам по собі, контролюючи все інше. Це приводило Валентина в відчай.

– Ви просто ховаєте свою безпорадність за цими заумними термінами! – одного разу не витримав він.

Медики лише розводили руками, опустивши погляди.

– Це наслідок колосального стресу. Мозок створює бар’єри, які ми не можемо контролювати, – намагався пояснити один з лікарів.

– Я нічого не розумію! Дитина згасає у мене на очах, а ви говорите, що її не можна вилікувати?! У мене є гроші, я готовий віддати все! За Віолетту я віддам останнє!

– Гроші тут безсилі, – тихо зітхнув лікар.

– А що тоді допоможе?! Скажіть мені! Я знайду це, куплю!

– Це неможливо купити… Чесно кажучи, навіть не знаю, як вам пояснити… Має статися щось особливе. Або, навпаки, чогось не повинно статися, щоб організм… мозок… зміг переналаштуватися.

– Що ви таке говорите?! Може, ще до бабки-знахарки порадите звернутися? – розлютився Валентин.

Сивий лікар подивився на нього уважно.

– Знаєте, якщо ви вирішите, я навіть не буду вас відмовляти. Повторю: звичайні методи тут безсилі. Ми можемо лише забезпечити спокій, позитивні емоції… і підтримувати організм медикаментами. І ще ось що скажу вам, – лікар знизив голос, – я б на вашому місці залишив доньку в лікарні. Її вже двічі привозили на швидкій. Розумієте, коли вона впадає в таке стан, поки її доставляють сюди, є ризик не встигнути. А тут, під постійним наглядом, такого не станеться.

Валентин схопився за голову. Він до смерті боявся втратити дружину, відчував, що це може статися в будь-який момент, і сам не уявляв, як переживе її відхід. Віолетта обожнювала маму, а він… боготворив їх обох. Тепер йому довелося забути про своє горе, зосередившись на порятунку доньки, теж Віолетти.

На його здивування, дівчинка спокійно сприйняла те, що їй доведеться довго залишатися в лікарні. Вона погладила батька по щоках і тихо сказала:

– Татку, не переймайся так. Я не буду плакати, а ти зможеш спокійно працювати, а не сидіти зі мною вдома весь час.

Валентин не знав, тішитися чи плакати. Його восьмирічна донька говорила, наче була дорослою.

– Ловіть її! Чоловіче! – раптом прозвучав крик. Валентин здригнувся і поглянув у бік шуму. З вулиці до лікарні бігла дівчина, а за нею гнався запихкуватий охоронець з магазину. Здавалося, вона щось вкрала. Пробігаючи повз авто Валентина, вона кинула на нього погляд, сповнений страху.

– Господи… навіть булочку дитині пожалів, що ли? – пробурчав він, виходячи з машини прямо в той момент, коли охоронець підійшов.

– Станьте! Чому кричите?

– Зараз я з вами розберуся! Геть з дороги!

Охоронець лише тоді помітив Валентина і його авто.

– Мені потрібно її наздогнати! Вона вкрала!

– Та що вона там вкрала? – усміхнувся Валентин.

– Бутилку води і булочку… А хто знає, скільки ще у неї в кишенях!

Валентин дістав кілька гривень.

– Цієї суми точно вистачить, щоб розрахуватися і навіть відзначити повернення вкраденого, – пробурчав він собі під ніс, проводжаючи поглядом охоронця, що віддалявся.

Після цього Валентин вирушив до кабінету лікаря. Зазвичай їхні бесіди були формальними, але сьогодні лікар затримав його десь довше.

– Валентине Івановичу, є одне питання… Сьогодні Віолетта спитала, чи може вона спілкуватися з іншими дітьми з відділення.

– І що це означає? – насторожився Валентин, сідаючи в крісло.

– На мій погляд, це хороший знак. Вона починає цікавитися тим, що відбувається за межами своєї палати. Однак не всі мої колеги поділяють цю точку зору. Багато вважають, що після тривалої ізоляції спілкування відразу з великою кількістю дітей може бути занадто тяжким для її психіки. Я не можу заперечити цей аргумент, хоча повністю з ним і не згоден. Вам потрібно подумати, поговорити з Віолеттою і прийняти рішення – дозволити чи ні.

– Зрозуміло, знову хочете перекласти відповідальність на мене, – зітхнув Валентин.

Лікар зняв окуляри, витер їх і також зітхнув.

– Так, ви праві. Ми дуже хочемо, щоб ваша донька одужала, але… ми розуміємо, що якщо щось станеться, ви нас просто роздавите. А в відділенні більше п’ятнадцяти дітей.

Валентин підвівся і рушив до виходу, але на порозі зупинився.

– Дякую за щирість. Можливо, ви праві. Я поговорю з донькою.

Йому здалося, що лікар зітхнув з полегшенням. Перед тим як увійти в палату, Валентин спробував витягти губи в усмішці. Він не міг увійти до дочки з похмурим обличчям. Але скільки б він не намагався, усмішка виходила вимученою. Зараз він побачить свою крихту, що останнім часом майже не вставала і не могла їсти – не тому, що не хотіла, а тому що організм відмовлявся сприймати їжу.

Двері тихо скрипнули, і Віолетта повернула голову. Спочатку вона подивилася з страхом, ніби не впізнаючи батька, а потім усміхнулася:

– Привіт, татку!

Йому здалося, чи на її щоках справді з’явився легкий румянець?

– Як ти почуваєшся?

– Непогано.

Валентина раптом охопило дивне відчуття, що донька хоче, щоб він швидше пішов. Але це було неможливо – адже крім медсестер і педагогів, прикріплених до VIP-палат, вона нікого не бачила. Він присів на стілець біля ліжка і почав діставати смаколики.

– Я заїхав у магазин… Подивися, які гарні яблука!

– А, так, татку. Дякую, – тихо відповіла Віолетта.

Рука Валентина застигла над столиком. Там стояли тарілки – нещодавно принесли вечерю. Але його здивувало не це, а інше: тарілки були абсолютно порожніми.

– Віолетто, що тут відбувається?

Дівчинка зітхнула і сказала кудись вбік:

– Виходь, не бійся. У мене добрий тато.

І тут Валентин побачив, як з-за штори вийшла дівчинка – та сама, що пробігла повз його машину. Вона боязко дивилася на нього, а Віолетта заговорила:

– Татку, будь ласка, не проганяй її! Дуже тебе прошу! Я навіть яблуко поділю з Катюшею. Куди вона піде? У неї нікого немає, а на вулиці холодно, темно, і вона була голодною і наляканою…

Валентин розгублено дивився на доньку. Та сиділа в ліжку, кусаючи губи, а щоки її зрадницьки почервоніли. Він повернувся до дівчинки, котра була старшою Віолетти, можливо, на рік-два.

– Ти Катюша? – запитав він.

Дівчинка кивнула.

– Мене звати Валентин Іванович, я тато Віолетти.

Катюша знову кивнула, а потім сумнівно запитала:

– А ти справді Віолетта? Яке красиве ім’я!

Донька слабко усміхнулася.

– Ні, я Марія. Але мама називала мене Віолетта, і я завжди відгукувалася…

– А, так… мами більше немає, – зітхнула Катюша. – У мене також немає мами, але це було так давно, що я її зовсім не пам’ятаю.

Валентин тихо спостерігав, як дівчатка знайшли спільну мову. Катюша обережно влаштувалася на краєчку ліжка, спочатку відкинувши простирадло, щоб не забруднити постіль своїм старим одягом. «Вигляд у неї ще той», – подумав він, механічно нарізаючи яблуко на часточки. Протягнув по шматочку Віолетті і Катюші. Дівчата взяли їх, продовжуючи шепотітися. Валентин не міг стримати усмішки.

– Бачу, вам є про що поговорити.

Донечка подивилася на нього благаюче.

– Татку, дозволь Кате залишитися! Вона полежить там, на диванчику. А ми ще трошки побалакаємо.

Валентин задумався. Дівчинка видавалася безпечною, але хто знає, що може статися.

– Слухай, Катю, у шафі лежать речі Віолетти. Бери все, що тобі потрібно, і біжи у душ! І щоб вийшла звідти нормальною людиною. А лікарю я скажу, що до Віолетти приїхала сестра і залишиться на ніч. Але тільки стежте за мною!

Віолетта радісно заклопотала у долоні.

– Дякую, татусю!

Катюша стрімко метнулася до шафи, акуратно відкрила її і ахнула від здивування. Вибрала легкі штани і футболку. – Я швидко! – кинула вона і зникла за дверима ванної.

Коли двері закрилися за Катюшею, Валентин повернувся до доньки.

– Як ти, малеча?

– Татку, сьогодні було так нудно! Навіть плакати хотілося. Я просилася до інших дітей, але лікар сказав, що потрібно твоє дозволення. А потім через вікно залізла Катюша… уявляєш? Вікно ж високо!

– Ну так… Ти впевнена, що хочеш, щоб вона залишилася?

– Звісно! Коли ти будеш йти, попроси, щоб нам принесли солодкий гарячий чай.

Брови Валентина здивовано піднялися. Він просто кивнув. Йому довелося потрудитися, щоб організувати Кате ночівлю. Навіть оплатив VIP-палату. Лікар покачав головою.

– Не знаю… Вам видніше, звісно, але майте на увазі…

– Я вас почув. Приїду вранці на сніданок. Віолетта просила гарячий солодкий чай… дві кружки. Кого попросити?

Лікар здивовано глянув на нього.

– Дві? Для дівчинки і для себе?

– Саме так.

– Зараз розпоряджуся… Знаєте, береженого – бог береже.

– А що ви маєте на увазі?

– Поки нічого не скажу. Подивимося, як буде завтра. Тоді й поговоримо.

Валентин відчував, що з Віолеттою сьогодні щось змінилося. Але добре це чи погано, він не міг зрозуміти. Вночі він спав тривожно, кілька разів просинався. Нарешті зателефонував черговому лікарю, Михайлу Петровичу.

– Вибачте, що так пізно.

– Нічого страшного. Чесно кажучи, чекав вашого дзвінка раніше. Все в порядку. Вони балакали до дванадцяти ночі, поки Алла їх не розігнала. Зараз сплять. У Віолетти тиск у нормі, ніяких стрибків. Свій чай вона випила сама.

– Дякую, Михайле Петровичу, – з полегшенням видихнув Валентин і відразу провалився в тривожний сон.

У лікарні стояв характерний запах: молочної каші та чогось неуловимо дитячого. Валентин обережно пробирався між маленькими пацієнтами, які сновигали коридором. Дивно, але ті, хто пересувався на милицях, нічим не поступалися в швидкості тим, у кого була лише пов’язка на голові.

Нарешті добравшись до палати доньки, він з полегшенням зітхнув. Лише зібрався відчинити двері, як вона раптово розчинилася. На порозі стояла Алла, медсестра, яка доглядала за Віолеттою. Ця добросердна молода жінка завжди викликала довіру. Вона поглянула на Валентина, потай протерла сльози і тихо сказала:

– Ви не просто батько… Ви найкращий батько. Ніхто б не здогадався, що саме цього їй і не вистачало.

З цими словами Алла пішла, а Валентин, ошелешений, проводив її поглядом. «Зараз розберуся», – подумав він і зупинився на порозі. Дівчата його не помітили. Як вони могли помітити, якщо вся їхня увага була притягнута до екрану телевізора, де мультяшна мишка знущалася над котом?

Вони сиділи на ліжку, підібравши ноги, і у кожної в руках була тарілка з кашею. Уплітали її за обидві щоки, заливались сміхом, а каша періодично вивалювалася з тарілок. Одяг Віолетти явно був малий Катюші – потрібно щось придумати.

Валентин уважно стежив за донькою. Вона зачерпнула ложку каші, відправила в рот – і нічого не сталося! Віолетта спокійно проковтнула і продовжила сміятися над мультиком.

Катюша першою помітила його. Вона тихенько штовхнула подругу ліктем і кивнула в бік батька. Віолетта обернулася. Валентин не зміг стримати здивованого зітхання. Ще вчора її погляд був порожнім, ніби вона не хотіла бачити й чути нічого навколо. А сьогодні перед ним сиділа жвава, весела дівчинка… правда, змучена до межі.

– Татку! – радісно викрикнула Віолетта.

Він мовчки підійшов до ліжка і міцно обняв спочатку доньку, а потім і Катюшу. Так, тепер він був готовий зробити для цієї чужої дівчинки все, що завгодно. Але тут Катюша раптом всхлипнула. Валентин насторожився.

– Прости, я зробив боляче? Сильно прижмав?

Катюша покачала головою, а Віолетта рішуче схопила її за руку і строго подивилася на батька.

– Тато, ти більше її не ображай! – заявила вона.

Валентин поспішно закивав. Катюша витерла сльози і тихо промовила:

– Я не з цього приводу… Просто мене так давно ніхто не обіймав.

Через тиждень Валентин забрав доньку додому. Весь цей час поруч з нею була Катюша. Віолетта помітно зміцніла, стала бігати коридорами з іншими дітьми і жваво балакати. Поки лікарі, вражені «феноменальним» одужанням дівчинки, проводили її повне обстеження, Валентин зайнявся Катюшею.

Мати Катюші зникла, коли дівчинці ледве виповнилося два роки. Куди вона пропала, ніхто не знав, але всі були впевнені, що її вже немає в живих. Життя вона вела далеко не безпечне. Після її зникнення Катя залишилася з бабусею, але та померла півроку тому. Дівчинку відправили в дитячий будинок, де у неї трапився конфлікт з однією з няньок. Та піднімала на дитину руку, і Катя втекла. Ось і вся її сумна історія.

Коли Валентин приїхав за Віолеттою, Катюша вже зібрала свої скромні речі. Вона встала, міцно обійняла подругу, а потім несміливо поглянула на Валентина.

– Дякую вам… Я піду…

– І куди ж ти зібралася? – спитав він.

Їх погляди зустрілися.

– Напевно, в дитячий будинок. На вулиці зараз холодно.

Валентин задумливо протянув:

– Значить, дарма я обладнав кімнату поруч з Віолеттою? Ти… не хочеш стати її сестрою? – обережно запропонував він.

Першою від радості завизжала Віолетта і кинулася батьку на шию. За нею, всхлипывая, обняла його і Катюша. Коли вони виходили з лікарні, плакали всі медсестри, що зібралися їх проводжати. Але Валентин бачив лише Аллу і її добрий, розуміючий погляд.

А через півроку він уже не міг уявити свого життя без Катюші. Як і названі сестри – Віолетта і Катюша – одна без одної.