«Поверни мені все, що я тобі дарував!» — гучно вимагав Андрій, вриваючись у кімнату.

«Що?!» — здивовано перепитала Олеся, зскакуючи зі старого крісла. Вона щойно повернулася з пробіжки, на ній були спортивні легінси та легка кофта, а вигляд видавав легку втому.

Андрій похмуро склав руки на грудях. У його голосі відчувалася очевидна злість:
«Я сказав: поверни все, що я тобі дарував. Ти цього не заслужила».

Олеся остовпіла. Ще нещодавно вони з Андрієм здавалися ідеальною парою — принаймні, так думали оточуючі. Їхня історія почалася два роки тому в невеликому кафе у Львові, куди вона заглянула після пар у університеті. Тоді Олеся була студенткою третього курсу факультету журналістики, мріяла про літературну кар’єру і писала свої перші оповідання. Андрій же працював айтішником у великій компанії, носив дорогі годинники і справляв враження впевненого в собі чоловіка.

«Дивно, що ми раніше не зустрічалися», — посміхався він, розливаючи сидр з пляшки того вечора, коли вони познайомилися.

«Не знаю, зазвичай я сюди не заходжу. Подруга запросила… але вона вже пішла», — зізналася Олеся.

Їхні розмови тоді здавалися легкими й непримушеними — від книжкових новинок до політики. Андрій вражав її уважністю та впевненістю. Олеся відчувала, що його спокійна сила одночасно вабить і трохи лякає.

Зустрічалися вони без особливих планів. Андрій казав, що втомився від пустих романів, а Олеся просто насолоджувалася спілкуванням. Він частував її в кав’ярнях, іноді робив милі сюрпризи — наприклад, футболки з принтами із улюблених книжок. Одного разу подарував їй рідкісне видання віршів Лесі Українки, і Олеся подумала, що він неймовірно добре її розуміє.

Андрій вважав себе старшим і досвідченішим, тому постійно повторював, що має «піклуватися про неї». Олесі це здавалося милим. Він давав їй гроші на таксі, купував дорогий одяг «на свій смак». Поступово вона звикла до його щедрості, навіть не замислюючись, що одного дня він може вимагати все назад.

З моменту їхнього розставання минув лише місяць. Олеся думала, що все завершилося мирно. Андрій забрав свої речі, залишивши біля її дверей пакет із посудом та іншими дрібницями, які вона колись позичила йому. Але про «повернення подарунків» мови не йшло.

І ось тепер він стоїть перед нею, свердлить її поглядом і вимовляє ті самі слова: «Поверни мені всі подарунки — ти їх не заслужила!»

«Андрію, давай спокійно», — спробувала вгамувати його Олеся. — «Про що ти? Які ще подарунки? Ти ж сам їх дарував…»

Він гордо підняв підборіддя:
«Так, я дарував. Але тоді я думав, що ми разом, що між нами справжній зв’язок. А тепер… Я дізнався, що ти вже ходила на побачення!»

Олеся не повірила своїм вухам:
«На побачення?! Звідки ти це взяв? І навіть якщо так, ми вже не пара. Я маю право жити своїм життям».

«Звісно, звісно», — зі злістю промовив Андрій. — «Але якщо ти так швидко знайшла заміну, то чому б не повернути годинник, який я подарував тобі на річницю? А ще ноутбук, який я оплатив… Пам’ятаєш сукню від італійського бренду? І…»

«Постривай», — перебила Олеся. — «Ти серйозно хочеш, щоб я повернула тобі всі ці речі лише тому, що ми розійшлися?!»

Андрій холодно кивнув:
«Так. Ти їх не заслужила. Адже ти більше не моя дівчина. Якщо ти вирішила будувати своє життя по-новому, хай подарунки повертаються тому, хто їх оплатив».

Олеся відвернулася до вікна. Їй хотілося сміятися, але всередині наростала образа. З одного боку, вона знала: подарунки юридично не треба повертати. З іншого — перед нею стояв зовсім чужий чоловік, чиї очі горіли дитячою образою та егоїзмом.

«Тобто ти вважаєш, що все, що ти мені дарував, — це не подарунки, а інвестиції? І тепер хочеш все забрати?» — запитала вона, намагаючись зберігати спокій.

«Я так не говорив. Але якщо ти вважаєш себе ‘правою’ після наших свар*Олеся глянула йому в очі й тихо сказала:* «Забирай свої подарунки, але знай — щастя не купиш ні за які гроші».