Казала прямо в очі: «Не хочемо за невістку жебрачку!»

Мені 57, сім’ї та дітей нема, але хочу дати пораду всім батькам: не лізьте у життя своїх доньок і синів, не змушуйте їх жити за вашими правилами. Бо те, що робить щасливими вас, ще невідомо, чи зробить щасливими їх.

Я – живий приклад того, як у прагненні дати мені найкраще, мої батьки відділили мене від жінки, яку любив більше за себе.

Оксана була з бідної родини, а мої батька й мати мали землі й хати, тому пишалися. Коли я привів її знайомитися, вони без церемоній вигнали її, заявивши, що «жебрачки в роду не буде». Вона пішла – ображена, але з гордо піднятою головою.

Відмовилася втекти зі мною кудись далеко. Казала: «Рано чи пізно твої рідні зроблять усе, щоб нас розлучити». Вийшла заміж за сусіда – такого сама бідолашного, як вона.

Та вони працювали не покладаючи рук і звели хату на околиці міста. Народили трьох дітей. І скільки б я не зустрічав її на вулиці – завжди була усміхнена та щаслива. Одного разу я спитав: чи любить вона свого чоловіка?

Вона відповіла, що зрозуміла: для сім’ї важливіше стабільність і взаєморозуміння. Бо йз голкою любові не проживеш.

Я не погоджувався, але сперечатися не міг – адже почувався зрадником.

Не зміг пережити Оксану й, на відміну від неї, так і не одружився. Не уявляв, як можна жити з жінкою, мати дітей – без кохання.

Батьки намагалися сватати мені дівчат, які їм подобалися й, на їхній погляд, мені підходили. Та я категорично відмовлявся. Зрештою вони змирилися й почали благати, щоб я обрав собі дружину, аби продовжити рід.

Та я не хотів нікого – окрім Оксани. Проте вона давно влаштувала своє життя, і я не був його частиною.

Батьки постаріли, захворіли й покинули цей світ, один за одним. Я лишився сам у нашому великому триповерховому будинку.

Друзі тепер рідко трапляються – усі вже діточок і онуків виховують. І я їх уникую. Радію їхньому щастю, та й воно болить.

У вихідні я займаю час тим, що фарбую й лагоджу гойдалки, гірки та дитячі майданчики по всьому місту. Іноді допомагаю в садочках. Роблю це безкоштовно, адже грошей мені не треба. Так я дарую щастя чужим дітям.

Продав усі землі й хати, що лишилися від батьків. Гроші передав кільком школам та притулкам для дітей-сиріт.

Один приятель спитав: чому не пожертвував будинок пристарілим? Але я не хотів. Хай і жорстоко прозвучить – так я відплатив батькам за те, що залишили мене самотнім.

Майбутнє – у дітях, а не в старих, чи не так? Вони потребують більше турботи й доброго старту. А коли я помру, мій будинок перейде до школи, де вчився. Хай роблять з ним, що хочуть – продадуть чи використовують. Головне, щоб на добру справу пішов.

Істина в тому: нав’язувати свою волю рідним – це не любов, а егоїзм. Бо щастя – неначе роса на долоні. Стиснеш – і висохне.