Коли здавалося, що вже немає виходу, вона з’явилась…

Маленька лікарняна палата тонула в напівтемряві. Слабке світло нічника ледь вихоплювало з пітьми обличчя підлітка. Їй ледь виповнилося п’ятнадцять, але доля вже підкинула їй випробувань, які зламали б навіть дорослого. Оленка залишилася без батьків після жахливої аварії, її домом став інтернат, а тепер — лікарня. Гострий біль у серці привів її сюди, до міської клініки. Лікарі вивчили документи, результати аналізів… й відступили.

— Прогноз дуже поганий. Операція майже неможлива. Вона не витримає наркозу. Це безглуздо, — промовив один із лікарів, втомлено знімаючи окуляри.

— Та й хто підпише дозвіл? У неї нікого немає. Нема кому чекати, нема кому доглядати, — додала медсестра з важким зітханням.

Оленка чула кожне слово. Вона лежала, вкрита ковдрою, і намагалася стримувати сльози. Силів плакати більше не було — всередині ніби закам’яніло. Вона просто втомилася боротися.

Два дні минули у напруженому очікуванні. Лікарі ходили повз її палату, обговорювали її випадок, але рішення так і не приймалося. І от, однієї тихої ночі, коли лікарня поринула в спокій, двері палати скрипнули. Увійшла літня санітарка. Її руки були зморщеними, халат вицвілим, але очі сяяли теплом, яке Оленка відчула, навіть не розплющуючи очей.

— Здоровенькі були, дитинко. Не бійся. Я поруч. Дозволь мені посидіти з тобою, гаразд?

Оленка повільно відкрила очі. Жінка сіла поруч, дістала маленьку іконку й поставила її на тумбочку. Потім почала тихо шепотіти молитву. Обережно витерла піт з чола дівчинки старим хусткою. Вона нічого не питала, не казала зайвого. Просто була поряд.

— Мене звуть Ганна Іванівна. А тебе?

— Оленка…

— Гарне ім’я. У мене теж була онучка Оленка… — голос жінки на мить здригнувся. — Але її вже немає. А тепер ти — як моя. Ти більше не сама, чуєш?

Наступного ранку сталося те, чого ніхто не очікував. Ганна Іванівна прийшла до відділення з документами, завіреними нотаріусом. Вона підписала дозвіл на операцію, ставши тимчасовим опікуном Оленки. Лікарі були вражені.

— Ви розумієте, на що йдете? — запитав головний лікар. — Це великий ризик. Якщо щось піде не так…

— Я все розумію, сину, — відповіла Ганна Іванівна твердо, але м’яко. — Мені вже нічого не втрачати. А в неї є шанс. Я буду її шансом. І якщо ви, вчені люди, не вірите в дива — я вірю.

Операція тривала шість з половиною годин. Усі завмерли в очікуванні. А Ганна Іванівна сиділа у коридорі, не відводячи очей від дверей операційної. У руках вона стискала стару хустку з вишитим квіткою — ту саму, яку колись вишивала її онучка.

Коли хірург вийшов із операційної, його очі були червоними від втоми.

— Ми зробили все, що могли… — почав він, і Ганна Іванівна митт— І, здається… вона виживе. Ми впоралися. Вона боролася. А ви, бабусю, зробили неможливе.