В операційній після обходу лікарі лишили сироту без надії. Але коли туди увійшла прибиральниця, весь медперсонал не стримав сліз, побачивши, що вона зробила.

«Коли здавалося, що вже нічого не врятує — вона з’явилася…»
У невеличкій лікарняній палаті панували присмерки. Лампадка ледве освітлювала обличчя дівчинки. Їй ледве виповнилося чотирнадцять, а доля вже подарувала стільки випробувань, що й дорослому не під силу. Олеся втратила батьків у страшній аварії, її домом став інтернат, а тепер — лікарня. Гострий біль у серці привів її сюди, до обласної лікарні. Лікарі вивчили документи, аналізи… і розвели руками.

— Прогнози погані. Операція майже неможлива. Вона не витримає наркозу. Це безглуздо, — промовив один із лікарів, втомлено знімаючи окуляри.

— Та й хто підпише дозвіл? У жодних родичів, — додала медсестра з важким зітханням.

Олеся чула кожне слово. Вона лежала, вкрита ковдрою, і намагалася стримати сльози. Силь більше не було — нутро як камінь. Просто втомилася боротися.

Два дні пройшли у напруженому очікуванні. Лікарі обходили її палату, обговорювали, але рішення так і не приймали. А потім, однієї тихої ночі, коли лікарня затихла, двері скрипнули. Увійшла літня прибиральниця. Рухи спокійні, халат старий, але очі світилися теплом, яке Олеся відчула, навіть не розплющуючи очей.

— Здоровенькі були, донечко. Не лякайся. Я поруч. Дозволь посидіти з тобою?

Дівчинка повільно відкрила очі. Жінка сіла поряд, дістала маленьку іконку й поставила на тумбочку. Потім почала шепотіти молитву, а далі — обережно витерла піт із чола дівчини вишитим рушником. Не питала нічого, не говорила зайвого. Просто була поруч.

— Мене звуть Ганна Степанівна. А тебе?

— Олеся…

— Гарне ім’я. У мене була внучка Олеся… — голос жінки на мить здригнувся. — Але її вже нема. А ти тепер — як рідна. Ти не одна, чуєш?

Наступного ранку сталося те, чого ніхто не очікував. Ганна Степанівна прийшла до відділення з документами, завіреними у нотаріуса. Вона підписала дозвіл на операцію, ставши тимчасовим опікуном Олесі. Лікарі були вражені.

— Ви розумієте, на що йдете? — запитав головлікар. — Це великий ризик. Якщо щось піде не так…

— Я все розумію, сину, — відповіла Ганна Степанівна твердо, але лагідно. — Мені втрачати вже нічого. А у неї — є шанс. І якщо ви, науковці, у чуда не вірите — то я вірю.

Операція тривала шість з половиною годин. Усі завмерли. А Ганна Степанівна сиділа в коридорі, не відводячи погляду від дверей. У руках тримала старий рушник із вишитим квітом — той самий, що коліКоли лікар вийшов з операційної, його очі були вогкими від сліз, але губи посміхалися – Олеся вижила, і тепер у світі стало на одну добру історію більше.