З замиранням серця Яринка постукала у двері. У відповідь — тиша. Нерешиво дістала із сумочки ключа, відкрила… Боже, як же давно її тут не було! Все лишилося таким, як і раніше, у цьому колись рідному домі, тільки тепер усе здавалося холодним і чужим.

Майже рік минув після сварки з Андрієм. Бувало, раніше вони й сварилися. Ярина хапала в обійми Софійку й із сльозами тікала до мами. Найчастіше Андрій, занудьгувавши, мчав миритися вже наступного дня. Життя знову налагоджувалося, а перемир’я додавало їхнім стосункам нових кольорів. Але востаннє усе було інакше…

Струсивши з себе спогади, Ярина рішуче підійшла до шафи — треба було знайти документи. Папери лежали неторканими, акуратно складені у папку її ж рукою. Вже два місяці за нею настирливо доглядав хлопець, який давно був у неї закоханий. Стосунків між ними ще не було, але тиждень тому він офіційно заявив про свої наміри.

І весь цей час Ярина не могла заснути — щось гнітило її, вона не знаходила відповіді. Спочатку здавалося, що незрозумілість із Андрієм розійдеться. Він постукає у двері, як колись, глибоко подивиться їй у душу й скаже: «Як же я за тобою сумував!»

Але йшли дні, місяці, а нічого не мінялося. Вони бачилися рідко, Андрій ставав все холоднішим, між ними ніби пролягла прірва. Він приходив лише до Софійки, мовчки брав дівчинку за руку й ішов із нею гуляти. Потім так само мовчки повертав. Софійка ж радісно цвірінькала, хвалячись подарунками від тата — кружляла перед дзеркалом у новій сукні або черевичках. А Ярина лише з болем згадувала, як сяяли очі Андрія, коли він ніс подарунки їй. А зараз… навіть не дивився на неї. Їй ставало ніяково, і вона поспіхом ховалася у своїй кімнаті.

Мати, яка завжди ставилася до Андрія прохолодно, казала: «Що Бог дає — те на краще». Поступово Ярина й сама почала у це вірити.

Глибоко зітхнувши, вона прощальним поглядом оглянула кімнату… й здригнулася: на дивані спав Андрій. Мабуть, після зміни. Перший порив — швидше піти. Але щось змусило її затриматися. Кожна риса цього обличчя була їй до болю знайома — тепер воно було втомленим, з бородою, із синяками під очима… Ярина тихо сіла поруч. Що вона знає про цю людину, з якою прожила не один рік? Які думки ховаються за цим насупленим чолом?

Перед її уявою раптом з’явилося майже забуте обличчя молодого Андрія: відданий погляд, а посмішка була такою ясноІ… Їй завжди здавалося, що саме в цю усмішку вона колись і закохалася. Невже той веселий хлопець і цей похмурий чоловік — одна людина? А часу пройшло так мало… Знову згадала ту світлу посмішку. І так яскраво, так реально було це бачення, ніби докір їй, Ярині…

Господи, куди ж усе це поділося? Вона безпорадно озирнулася, ніби шукала винних у своєму зруйнованому житті. Серце занило, затріпотіло, стиснуте хвилею гірких спогадів. Їхній колись затишний світ поступово наповнився дрібними образами, сльозами й відчуттям самотності. Вічно втомлений Андрій, який крутився на трьох роботах, аби забезпечити їх із Софійкою… У Ярини був час все обдумати, і вона зрозуміла — їй просто не вистачило терпіння, жіночої мудрості…

А ж колись вони були неймовірно щасливі. І це не марення її уяви. Ярина різко підвелася — їй нестямно хотілося переконатися в цьому. Її погляд впав на Андрієву руку, що лежала на… їхньому весільному альбомі, на фото, де вони сяяли від щастя.

Рука мимоволі здригнулася, і фотографії із тихим шелестом розсипалися на підлогу. Вона обернулася й завмерла… На неї дивився Андрій.

— Ярино, ти повернулася? — його очі враз спалахували, і серце їй стиснулось від думки, що ще півгодини тому вона могла піти назавжди…

**Буває, щастя втрачається не тому, що воно минуло, а тому, що ми його не помічали.**