Олена поставила важкі валізи на підлогу в передпокої.
— Ура! Мамочка повернулася! — радісно скрикнули дівчатка, вибігши з кімнати назустріч.

Вона посміхнулась. Нарешті вдома! Позаду — чотири місяці курсів у Львові, старе гуртожитко, іспити…

Обійняла дочок, міцно притиснула до себе. Як же без подарунків?
— Соломійко, це тобі! — матір простягнула старшій пухнастий светр.

Соломія вереснула від радощів, схопила обнову й метнулась у кімнату. Не добігши, повернулася, соромливо пригорнула маму:
— Дякую, мамо! Я так мріяла! — і зникла за дверима.

— Марусенько, а це — тобі! — Олена дістала з чемодана щось біло-блакитне, м’яке й дивне.

Бабуся Марія підняла брови: що за дивна річ опинилася в рученятках молодшої онуки? Іграшка?

У руках у Марусі сидів зайчик. Голова — тверда, з пап’є-маше, а живіт і лапки — м’які, набиті деревними тирсою. Білий, з короткою шерсткою, у блакитній вишиванці.

Та ось у чому річ…

Гидотнішої іграшки й уявити було важко. Косі очі — різного розміру, розташовані нерівно. Мордочка з горбинкою дивилася вбік, а тонкі губи викривлялися в винувату усмішку. Наче він вибачався за свій вигляд…

— Оце так! — скрикнула Соломія, визираючи з-під светра. — Мамо, це що за страховисько?!

— Доню… — зітхнула бабуся. — Невже у всій Одесі не знайшлося гарнішої іграшки? Цим хіба що горобців із саду відлякувати!

Маленька Маруся здригнулася, міцніше обняла зайця й побігла в кімнату.

— Мамо, розумію твій подив, — промовила Олена. — У великому магазині «Ляльковий світ» були цілі стелажі іграшок… А цей сидів самотньо внизу. Мені його стало шкода. І здалося, що він аж засяяв, коли я взяла. Навіть ніби подякував…

Бабуся сумно похитала головою. Її донька, лікарка, так і залишилася дитиною в душі.

Потворний заєць став улюбленцем Марусі. Вона назвала його Тарасиком. Дві букви «р» у його імені звучали особливо смішно, коли вона вимовляла їх, грасуючи.

День Тарасик чекав дівчинку зі школи, а вночі слухав її таємниці. Засинала Маруся, притуливши його мордочку до щоки…

Роки минали.

Біла шерсть пожовкла від прання, вишиванка вицвіла. Тарасик став ще страшнішим, але від того — ще дорожчим.

Коли Марусі виповнилося сімнадцять, у Соломії народився синко, Дмитрик. Якось малюк уперше усміхнувся саме Тарасикові. Тепер він шепотів йому перед сном, а заєць, як колись його тітці, посміхався у відповідь.

І коли Дмитрик із сльозами віддав зайчика молодшому братові, а потім той подарував його незнайомій плаксійці у дворі — ніхто не здивувався.

Та ось минули роки. Олена, вже сива, гостювала у подруги молодості, Галини. За чаєм згадали минуле, і Олена розповіла історю страшненького зайця.

— Хіба не про це чудовисько? — засміялася Галина, дістаючи з-під подушки щось зім’яте, блідо-блакитне.

— Тарасик!.. — аж захопилася Олена.

— Не знаю, як його звали, але він уже двадцять років як мучить мою правнучку! Віддати не можу — вона не дозволяє. Знайшла його у дворі, коли коліно розбила.

Олена взяла іграшку в руки. Згадала тоненькі пальці Марусі, що так міцно тримали свого друга. І усміхнулася…

Бо справжня краса — не в зовнішності, а в тій любові, яку ми даруємо.