У нас у офісі був хлопець. Ну як хлопець… Дорослий чоловік, 36 років. Але він був незвичайний.

Якщо говорити відверто, від природи він був нетямущий. Ну зовсім не кмітливий, ну ніяк! Але я взяв його на роботу ще шість років тому — і жодного разу не пошкодував. Найцікавіше, що він знав про свою нетямущість і не приховував цього. Більше того, коли він прийшов влаштовуватися, перше, що він мені сказав, було:

— Доброго дня! Я не дуже розумний, і це правда. Але мені потрібна робота, щоб я міг купувати ліки для мами — вона вже не може працювати.

Мене це трохи шокувало, але я зрозумів, що людина дійсно хвора. Хоча не настільки, щоб не справлятися з простими завданнями. Він нагадав мені героя Дастіна Гофмана з мого улюбленого фільму “Людина дощу”. Я відразу зрозумів, хто переді мною, і не хотів його нічим образити…

— Ви набагато розумніші за більшість тих, хто намагається прикрити свій ідіотизм будь-якими способами, але марно. Гаразд, з завтрашнього дня виходите на роботу.

І з того дня він у нас, як син полку. Шість років чоловік працював нарівні з усіма. Так, не такий, як усі, але чесний, порядний, пунктуальний і, на мій погляд, найкращий працівник із усіх, хто у мене є. Після інсульту поставив маму на ноги — правда, йому довелося трохи допомогти з ліками та масажистами, але все інше він робив сам і ніколи не скаржився на труднощі! Весь офіс його полюбив і прив’язався, як до рідного! Так його розкохали, що він з 75 кг набрав аж до 100! Ми з ним навіть стали схожі один на одного.

Так, відволікся… Позавчора, коли заїхав у офіс після довгої відсутності, моя помічниця одразу рубонула:
— Олег звільняється! Може, ви його переконаєте залишитися?! Як ми без нього?!

Я сам очманів! Як це звільняється? Куди? Чому? Попросив його зайти в кабінет. Він зайшов через десять хвилин, голова так похилилася, що підборіддя ледь не торкалося живота. Стоїть, у вічі не дивиться…
— Олеже! Що сталося? Що тебе не влаштовує? Хтось образив? Тільки пальцем покажи, зараз звільню половину офісу!
— Ні-ні, що ви, не треба, я їх усіх люблю. Просто… я… ну… от…
— Ну не тягни, говори що треба? З мамою проблеми?
— Ні, з мамою все добре, дякую… Я хочу одружитися!

Тут я завис, як глючний iPhone. Перше питання, яке спало на думку: “Як це — одружитися?” Але хто я такий, щоб таке питати? Він така сама людина, як і я, і йому властиві всі людські почуття… Але чорт забирай, мене це якось насторожило.

— Справа важлива, сподіваюся, одружитися хочеш не лише ти, а й твоя майбутня наречена, якщо вона вже є?
— Так, звісно! Вона мене вже рік запрошує до себе, в Швецію! Разом із мамою. Вона любить і мене, і мою маму!

Блін, мені це все більше не подобалось… Хвору людину, аутиста… у Швецію… і ще з мамою. Якийсь жах!
— Мабуть, гарна дівчина, раз везеш до неї маму!
— Вона дуже гарна, руда і розумніша за мене! Зараз покажу фото.

І він дістає з кишені iPhone 7! Ого, думаю, непогано стрибнув! Усі ці роки у нього був старий “розкладаш” Nokia, який ми марно намагалися вкрасти, щоб він пересів на нормальний телефон. Адже новий Samsung йому дарували на День народження, і моя Sony Z3, яку я через півроку віддав йому, коли собі взяв іншу. Але він не хотів “пересідати” на сучасний телефон. Ми розуміли, що йому це складно, тому не наполягали. А тут… iPhone 7! Я ще не встиг запитати, а він вже відповідає:

— Мені його Кароліна подарувала і завантажила туди багато своїх фото, щоб я не сумував…

У цю мить у моїй голові вже кипіла каша з жахливих думок. Я очікував побачити на фото якусь оголену Памелу Андерсон із старих постерів. Але те, що я побачив, шокувало мене. На фото руда дівчина із характерними рисами людей з відомим синдромом. Я завжди називаю їх “сонячними людьми”.

Вони ж не винні, що в них одна зайва хромосома. В усьому іншому вони такі самі, як ми, а в чомусь навіть нас перевершують! Принаймні вони не вважають нас дебілами лише за те, що в нас на одну хромосому менше. Хоча, за логікою, мали б. Але насправді вони дуже добрі та безневинні. І що мені в них особливо подобається — вони завжди посміхаються! Особисто для мене усмішки “сонячних людей” набагато приємніші за гумові посмішки, які все частіше натягають навколо нас люди, лаючи за очВін підвів на мене свої ясні, щирі очі і прошепотів: “Дякую вам за все…” — і ці два прості слова прозвучали так, що мені раптом стало тепло на душі.