У нас у офісі був хлопець. Ну як хлопець… Дорослий чоловік, 36 років. Але незвичайний.

Якщо казати прямо — від природи він був не надто кмітливим. Ну, зовсім не геній, так би мовити! Але я взяв його на роботу ще шість років тому і ніколи не шкодував. Найцікавіше, що він знав про свою особливість і не ховав цього. Більше того, коли він прийшов влаштовуватися, перше, що він мені сказав, було:

— Доброго дня! Я не дуже розумний, і не соромлюсь цього. Але мені потрібна робота, щоб купувати мамі ліки — вона вже не може працювати.

Це мене трохи приголомшило, але я зрозумів — переді мною людина з особливістю. Не настільки, щоб не справлятися з простими завданнями. Він нагадав мені героя Дастіна Гофмана з мого улюбленого фільму «Людина дощу». Я відчув, з ким маю справу, і не хотів його ранити…

— Ви значно розумніші за більшість людей, які намагаються приховати свою дурість. Добре, із завтрашнього дня — ви наш працівник.

І з тих пір він у нас, як син полка. Шість років він працював нарівні з усіма. Так, не такий, як усі, але чесний, порядний, пунктуальний і, на мій погляд, найкращий співробітник. Маму після інсульту поставив на ноги — правда, нам довелося трохи допомогти з ліками та масажистами, а так він все робив сам і ніколи не скаржився! Увесь офіс його полюбив і прив’язався, як до рідного. Навіть так, що за роки відгодували його з 75 кг до сотні! Ми з ним навіть стали схожі.

Так, відволікся… Позавчора, коли завітав у офіс після довгої відсутності, помічниця одразу з порога:
— Олег звільняється! Може, ви його вмовите залишитися?! Як ми без нього?!

Я очманів! Як так «звільняється»? Куди? Чому? Попросив його зайти до кабінету. Заходить через десять хвилин, голова понура, підборіддям аж у живіт уткнувся. Стоїть, у вічі не дивиться…
— Олеже! Що трапилося? Що не так? Хтось образив тебе? Пальцем покажи — половину офісу звільню на місці!
— Ні-ні, що ви! Я їх усіх люблю. Просто… я… ну… от…
— Ну не муч, кажи що треба! З мамою проблеми?
— Ні, з мамою все добре, дякую… Я хочу одружитися!

Тут я завис, як заґлючений смартфон! Перше питання: «Як це — одружитися?» Але хто я такий, щоб таке питати? Він такий самий чоловік, як і я, і йому не чуже ніщо людське… але якось це мене напружувало.

— Справа потрібна. Сподіваюсь, у цьому зацікавлені не лише ви, а й майбутня наречена, якщо вона вже є?
— Так, звісно! Вона вже рік запрошує мене до Швеції! Із мамою. Вона любить і мене, і мою маму!

Оце поворот… Моїй думці це подобалося все менше. Людину з особливістю — до Швеції… з мамою… Жах!
— Мабуть, гарна дівчина, раз збираєшся з мамою!
— Вона дуже красива, руда і розумніша за мене! Зараз покажу фото.

І він дістає з кишені iPhone 7! Нічого собі… Усі ці роки у нього була старенька «розкладушка», яку ми марно намагалися викрасти, щоб він перейшов на нормальний телефон. Був у нього і Samsung — подарунок на день народження, та й моя стара Sony Z3 — я через півроку взяв нову, а цю віддав йому. Але він не хотів «пересідати». Ми розуміли його особливість, тому не наполягали. А тут… iPhone 7! Я не встиг запитати, як він уже пояснює:

— Це мені Катерина подарувала і багато своїх фото туди завантажила, щоб я не сумував…

У моїй голові вже кипіла каша з жахливих думок. Я очікував побачити на фото якусь оголену співачку зі старих журналів. Але те, що я побачив, приголомшило! На фото — руда дівчина з рисами людини з відомим синдромом. Я їх завжди називаю «сонячними».

Вони не винні, що в них одна зайва хромосома. У всьому іншому вони такі ж, як ми, а в чомусь — навіть кращі! Вони не вважають нас дурними лише тому, що у нас на одну хромосому менше. Хоча, за логікою речей, могли б! Але в житті це — добрі і безневинні люди. І що мені в них подобається найбільше — вони завжди посміхаються! Їх посмішки для мене дорожчі за ті пластикові усмішки, які оточуючі натягують, лаючи нас за спиною.

— Справді красуня! Тобі пощастило. Якщо все так, як ти кажеш, то я — без особливої радості як керівник, але із щастям як людина — відпускаю тебе до твоєї нареченої. Якщо не проти, подзвоню твоїй мамі, уточню деталі і куплю вам квитки. Добре?

Олег завжди був усміхненим, але такого щастя на його обличчі я не бачив ніколи! Заради цього виразу я б відправив його куди завгодно і за будь-які гроші. Він заплескав в долоні,