У нас в офісі працював один хлопець. Ну, як хлопець… дорослий чоловік, 36 років. Але він був незвичайний.

Якщо говорити чесно, то від природи він не був розумним. Ну зовсім не кмітливий, ось просто! Але я взяв його на роботу ще шість років тому — i ніколи не жалкував. Найцікавіше, що він знав про свою… скажімо, особливість — i не ховав цього. Більше того, коли він прийшов влаштовуватися, перше, що він мені сказав, було:

— Доброго дня! Я не дуже розумний, i не прикидаюся. Але мені потрібна робота, щоб купувати ліки мамі — вона вже не може працювати.

Мене це трохи приголомшило, але я зрозумів: передо мною людина з особливістю. Не настільки, щоб не могти виконувати прості завдання. Він нагадав мені героя Дастіна Гофмана з мого улюбленого фільму «Людина дощу». Я миттєво збагнув, хто переді мною, i не хотів його нічим образити…

— Ви набагато розумніші за більшість людей, які намагаються прикрити свій ідіотизм будь-яким способом — але марно. Гаразд, із завтрашнього дня ви у нас працюєте.

І з того дня він став нам, як син полка. Шість років він працював нарівні з усіма. Так, не такий, як усі, але чесний, порядний, пунктуальний — на мою думку, взагалі найкращий працівник з усіх, що в мене були. Маму після інсульту поставив на ноги — правда, довелося йому трохи допомогти з ліками та масажистами, а так він сам усе робив i ніколи не скаржився! Весь офіс його полюбив i прив’язався, як до рідного! Навіть так його розгодували, що він з 75 кг виріс до 100!)) Ми з ним навіть стали схожі))

Так, відвернувся… Позавчора, коли зайшов до офісу після відпустки, помічниця одразу:
— Олег звільняється! Може, ви його вмовите залишитися? Як ми без нього?!

Я остовпінів! Як так «звільняється»? Куди? Чому? Попросив його зайти до кабінету. Входить через десять хвилин, голова так похилилась, що підборіддям у живіт уткнувся. Стоїть, в очі не дивиться…
— Олеже! Що трапилося? Що тобі не подобається? Хтось образив? Тільки пальцем покажи — половину офісу звільню!
— Ні-ні, що ви, не треба… Я їх усіх люблю. Просто… я… ну… ось…
— Ну не тягни, кажи що трапилося? З мамою проблеми?
— Ні, з мамою все добре… Я хочу одружитися!

Тут я завис, як зламаний смартфон. Одна думка крутилася: «Як це — одружитися?» Але хто я такий, щоб таке питати? Він такий самий чоловік, як i я, i йому теж хочеться любові… але щось мені в цьому не сподобалося.

— Діло потрібне. Сподіваюся, не тільки ти хочеш одружитися, але й твоя майбутня дружина теж?
— Так, звісно! Вона вже рік запрошує мене до себе — у Швецію! Разом із мамою. Вона любить i мене, i мою маму!

От лайно… Щось мені це все менш i менш подобається. Хлопця з аутизмом… у Швецію… i ще з мамою… Якось страшно.

— Мабуть, гарна дівчина, раз везеш із собою маму.
— Вона дуже гарна, руда — i розумніша за мене! Зараз покажу фото.

I тут він дістає з кишені iPhone 7! Ого, думаю, непогано. Усі ці роки в нього був старий розкладний «Рейзер», який ми безуспішно намагалися вкрасти, щоб він перейшов на нормальний телефон. У нього ж був новий Samsung — подарунок на день народження, i навіть моя стара Sony Z3, яку я йому віддав, коли купив собі нову. Але він категорично не хотів «пересідати». Ми розуміли — йому це важко, тому не наполягали. А тут раптом… iPhone 7! Я навіть не встиг запитати, а він уже відповідає:

— Це мені Катерина подарувала i завантажила туди свої фото, щоб я не сумував…

У моїй голові вже кипіла суміш із жахливих думок. Я очікував, що на фото буде якась оголена блондинка на кшталт Памели Андерсон. Але те, що я побачив, приголомшило. На фото — руда дівчина з рисами людини з синдромом Дауна. Я їх завжди називаю «сонячними людьми». Вони ж не винні, що в них зайва хромосома. В усьому іншому вони такі ж, як ми, а в чомусь — навіть кращі! Вони ніколи не вважатимуть нас дурними лише через те, що в нас на одну хромосому менше. Хоча, за логікою, могли б. Але насправді це дуже добрі i безневинні люди. I що мені в них подобається найбільше — вони завжди посміхаються! Для мене ці посмішки набагато приємніші за ті вимушені гримаси, які оточуючі нас люди натягують на обличчя, клопочучи нас у думках останніми словами.

— Дійсно, красуня! Тобі дуже пощастило. Якщо все так, як ти кажеш, то я, хоч i не радо як начальник, але з великою радістю як людина — відпускаю тебе до твоєї дівчини. Якщо не проти, я поговорю з твоєю мамою, уточню деталі i куплю вам квитки на літак. Добре?

Олег завжди був усміхнений, але такого щастя на його обличчі я не бачив ніколи. Ради цього виразу я б відправив його куди завгодно — хоча б у Бразилію! Він заплескав у долоні, як дитина, сам набрав номер мами i передав мені телефон. А найголовніше — те, чІ коли я побачив, як він зустрів свою Катерину в аеропорту Стокгольма — з квітами, тремтячими руками та щирою усмішкою, я зрозумів, що саме так виглядає справжнє щастя.