– Степане, я не розумію, що ти хочеш, – сказала Катерина.

– Та нічого особливого, – відповів Степан. – Просто хочу побути на самоті, відпочити. От… З’їзди на дачу, розслабся, скинь пару кілограмів. А то зовсім розпливлася.

Він з презирством поглянув на фігуру дружини. Катерина знала, що набрала вагу через лікування, але сперечатися не стала.

– А де ця дача? – спитала вона.

– У дуже мальовничому місці, – усміхнувся Степан. – Тобі повинно сподобатися.

Катерина вирішила не сперечатися. Їй теж хотілося відпочити. «Мабуть, ми просто втомилися одне від одного, – подумала вона. – Нехай скучить. А я не повернуся, поки він сам не попросить».

Вона почала збирати речі.

– Ти не ображаєшся? – уточнив Степан. – Це ненадовго, тільки щоб відпочити.

– Ні, все гаразд, – видала усмішку Катерина.

– Тоді я пішов, – Степан поцілував її в щоку і вийшов.

Катерина важко зітхнула. Їхні поцілунки вже давно втратили свою колишню тепло.

Дорога зайняла значно більше часу, ніж вона очікувала. Катерина двічі збивалася з шляху – навігатор давав збої, а мобільного зв’язку не було. Нарешті з’явилася табличка з назвою села. Місце виявилося глухим, будинки, хоч і дерев’яні, але акуратні, з різьбленими наличниками.

«Сучасних зручностей тут явно немає», – подумала Катерина.

Вона не помилилася. Дім являв собою напівзруйновану хатину. Без автомобіля і телефона вона почувалася як у минулому столітті. Катерина витягнула мобільний. «Зараз зателефоную йому», – вирішила вона, але зв’язок все ще не з’явився.

Сонце клонилося до заходу, Катерина втомилася. Якщо не зайти в дім, доведеться ночувати в машині.

Повернутися в місто не хотілося, та й давати Степану привід казати, що вона не впорається, теж не хотілося.

Катерина вийшла з машини. Її яскраво-червона куртка виглядала кумедно серед сільських пейзажів. Вона усміхнулася сама собі.

– Що ж, Катю, не пропадемо, – сказала вона вголос.

Вранці її розбудив пронизливий крик півня під вікном машини, в якій вона і заснула.

– Що за шум? – промуркотіла Катерина, опускаючи скло.

Півень глянув на неї одним оком і знову закричав.

– Чого ти там кричиш? – обурилася Катерина, але тут побачила, як повз вікно пролетів віник, і півень замовк.

На порозі з’явився літній чоловік.

– Добрий день! – привітав він її.

Катерина здивовано розглядала його. Здавалося, таких персонажів уже не залишилося – ніби зійшов із картинки.

– Не ображайтеся на нашого півня, – сказав дідусь. – Хороший, тільки кричить, немов його ріжуть.

Катерина засміялася, сон моментально відійшло. Дідусь теж усміхнувся.

– Ти до нас надовго чи в гостях?

– На відпочинок, наскільки вистачить терпіння, – відповіла Катерина.

– Заходь до нас, дівчинко. На сніданок. Познайомишся з бабусею. Вона пече пироги… Так ось, нікому їх їсти. Внуки раз на рік приїжджають, діти теж…

Катерина не відмовилася. Треба ж познайомитися з сусідами.

Дружина Петра Ілліча виявилася справжньою казковою бабусею – в фартушку, хустці, з беззубою усмішкою й добрими зморшками. У домі панували чистота і затишок.

– Як у вас чудово! – захоплено сказала Катерина. – Чому ж діти так рідко приїжджають?

Анна Матвіївна махнула рукою.

– Ми самі просимо їх не їздити. Доріг немає. Після дощу тиждень не виїхати. Раніше був міст, хоч і старий. А років п’ять тому обвалився. Живемо як відлюдники. Раз на тиждень Степан їде в магазин. Човен не витримує. Степан міцний, але вік…

– Божественні пиріжки! – похвалила Катерина. – Хіба нікому немає діла до людей? Хтось повинен цим займатися.

– А кому ми потрібні? П’ятдесят людей всього. Раніше тисяча жила. А тепер роз’їхалися.

Катерина замислилася.

– Дивно. А адміністрація де?

– На тій стороні мосту. А в об’їзд – 60 кілометрів. Думаєш, ми не ходили? Відповідь одна: грошей немає.

Катерина зрозуміла, що знайшла собі заняття на відпочинок.

– Розкажіть, де знайти адміністрацію. Або поїдете зі мною? Дощу не прогнозують.

Старички переглянулися.

– Ти серйозно? Ти ж відпочивати приїхала.

– Абсолютно серйозно. Відпочинок буває різним. А раптом я ще приїду, а тут дощ? Я і для себе постараюся.

Старички тепло усміхнулися.

У міській адміністрації їй заявили:

– Скільки можна доставати! Ви робите з нас злодіїв. Подивіться на міські дороги! Хто, по-вашому, дасть грошей на міст у село, де півсотні жителів? Шукайте спонсора. Наприклад, Соколівського. Чули про нього?

Катерина кивнула. Звичайно, чула – цей Соколівський власник фірми, де працює її чоловік. Він родом звідси, батьки переїхали в місто, коли йому було близько десяти років.

Після ночі роздумів Катерина наважилася. Вона знала номер Соколівського – чоловік кілька разів телефонував з її телефону. Вирішила не згадувати, що Степан її чоловік, а зателефонувати як стороння особа.

Перший раз не вдалося поговорити, вдруге – Соколівський вислухав її, помовчав, потім розсміявся.

– Знаєте, я вже забув, що там народився. Як там тепер?

Катерина зраділа.

– Дуже красиво, спокійно, люди чудові. Я надішлю фото та відео. Ігор Борисович, я обійшла всі інстанції – ніхто не хоче допомагати старим. Залишаєтеся тільки ви.

– Подумаю. Надішліть фото, хочу згадати, як там було.

Катерина два дні старанно знімала відео та фотографії для Соколівського. Повідомлення були прочитані, але відповіді не було. Вона вже вирішила, що все марно, коли Ігор Борисович сам зателефонував: – Катерино Василівно, не могли б ви завтра під’їхати в офіс на Леніна близько трьох? І підготуйте попередній план робіт.

– Звичайно, дякую, Ігор Борисович!

– Знаєте, це наче занурення в дитинство. Життя така гонка – немає часу зупинитися і помріяти.

– Розумію вас. Але вам слід приїхати особисто. Завтра я обов’язково буду.

Тільки поклавши трубку, Катерина усвідомила: це той самий офіс, де працює її чоловік. Вона посміхнулася: буде веселий сюрприз.

Приїхала заздалегідь, до зустрічі залишався ще годину. Припаркувавши автомобіль, вона вирушила до кабінету чоловіка. Секретаря не було на місці. Війшла всередину, почула голоси з кімнати відпочинку і пішла туди. Там був Степан та його секретарка.

Усвідомивши Катерину, вони явно розгубилися. Вона застигла в дверях, а Степан стрибнув, намагаючись натягнути штани.

– Катю, що ти тут робиш?

Катерина вибігла з кабінету, в коридорі зіткнулася з Ігорем Борисовичем, сунула йому документи і, не стримуючи сліз, побігла до виходу. Як добралася до села, не пам’ятала. Упала на ліжко і розплакалася.

Вранці стук у двері розбудив її. На порозі стояв Ігор Борисович із групою людей.

– Добрий ранок, Катерино Василівно. Бачу, вчора ви не були готові говорити, тому я приїхав сам. Чаю нальєте?

– Звичайно, проходьте.

Ігор жодним словом не обмолвився про вчорашнє. За чаєм до дому зібралися майже всі жителі села. Ігор виглянув у вікно.

– Ого, делегація! Катерино Василівно, це випадково не дід Ілліч?

Катерина усміхнулася: – Він самий.

– Тридцять років тому він уже був дідусем, а його господині годували нас пирогами.

Чоловік стурбовано подивився на Катерину, і вона швидко відповіла: – Анна Матвіївна жива-здорова і пече свої знамениті пироги.

День пройшов у клопотах. Люди Ігора вимірювали, записували, рахували.

– Катерино Василівно, можна запитання? – звернувся Ігор. – Щодо вашого чоловіка… Ви його простите?

Катерина замислилася, потім усміхнулася: – Ні. Знаєте, я навіть вдячна йому за те, що все так вийшло… А що?

Ігор мовчав. Катерина встала, оглянула дім: – Якщо міст з’явиться, тут можна зробити дивовижне місце! Відремонтувати будинки, створити куточки для відпочинку. Природа неторкнута, справжня. Але зайнятися некому. А якщо б ви не захотіли повернутися в місто…

Ігор милувався нею. Жінка особлива, рішуча, розумна. Раніше він цього не помічав, але тепер бачив її у всій красі.

– Катю, можу я ще приїхати?

Вона уважно подивилася на нього: – Приїжджайте, буду рада.

Будівництво мосту йшло стрімко. Жителі дякували Катерині, молодь почала повертатися. Ігор став частим гостем.

Чоловік кілька разів дзвонив, але Катерина ігнорувала дзвінки, потім занесла номер в чорний список.

Рано вранці роздався стук. Сонна Катерина відкрила двері, очікуючи біди, але на порозі стояв Степан.

– Привіт, Катю. Я за тобою. Хватить дутись. Вибач, – сказав він.

Катерина засміялася: – «Вибач»? Це все?

– Ну, добре тобі… Збирайся, поїхали додому. Не прогонитимеш же мене? І взагалі, дім-то не твій, не забула?

– Зараз як прогоню! – вигукнула Катерина.

Заскрипіла двері, з кімнати вийшов Ігор у домашньому одязі: – Цей дім куплений на гроші моєї фірми. Чи вважаєте ви, Степане Олександровичу, мене дурнем? Зараз в офісі перевірка, і вам доведеться відповісти на багато запитань. А Катерину я б попросив не хвилюватися – це шкідливо в її положенні…

Очі Степана округлилися. Ігор обняв Катерину: – Вона моя наречена. Будьте добрі покинути дім. Документи на розлучення вже подані, чекайте повідомлення.

Весілля зіграли в селі. Ігор зізнався, що знову закохався в це місце. Міст побудували, відремонтували дорогу, відкрили магазин. Люди почали купувати будинки під дачі. Катерина з Ігорем також вирішили оновити свій дім – щоб було куди приїжджати, коли з’являться діти.