– Степане, я не розумію, чого ти хочеш, – сказала Катерина.

– Так нічого особливого, – відповів Степан. – Просто хочу побути наодинці, відпочити. Ось… З’їзди на дачу, розслабся, скинеш пару кілограмів. А то зовсім розпливлася.

Він з огидою глипнув на фігуру дружини. Катерина знала, що набрала вагу через лікування, але сперечатися не стала.

– Де ж ця дача? – запитала вона.

– В дуже мальовничому місці, – усміхнувся Степан. – Тобі має сподобатися.

Катерина вирішила не сперечатися. Їй теж хотілося відпочити. «Мабуть, ми просто втомилися одне від одного, – подумала вона. – Нехай скучить. Я не повернуся, поки він сам не попросить».

Вона почала пакувати речі.

– Ти не ображаєшся? – уточнив Степан. – Це ненадовго, просто щоб відпочити.

– Ні, все в порядку, – винесла усмішку Катерина.

– Тоді я пішов, – Степан поцілував її в щоку і вийшов.

Катерина важко зітхнула. Їхні поцілунки давно вже втратили колишню тепло.

Дорога зайняла набагато більше часу, ніж очікувалося. Катерина двічі збивалася зі шляху – навігатор збоїв, а мобільного зв’язку не було. Нарешті з’явилася табличка з назвою села. Місце виявилося глухим, будинки хоч і дерев’яні, але охайні, з різьбленими наличниками.

«Сучасних зручностей тут явно немає», – подумала Катерина.

Вона не помилилася. Дім був напіврозвалювальною хатиною. Без машини та телефону вона б почувалася, як у минулому столітті. Катерина дістала мобільник. «Зараз зателефоную йому», – вирішила вона, але зв’язку по-прежньому не було.

Сонце клонилося до заходу, Катерина втомилася. Якщо не зайти в дім, доведеться ночувати в машині.

Повернутися до міста не хотілося, та й давати Степану привід сказати, що вона не справляється, також не хотілося.

Катерина вийшла з машини. Її яскраво-червона куртка виглядала недоречно серед сільських краєвидів. Вона усміхнулася сама собі.

– Що ж, Катерино, не пропадемо, – промовила вона в голос.

Вранці її розбудив пронизливий крик півня під вікном машини, в якій вона і заснула.

– Ну що за шум? – проворчала Катерина, опускаючи вікно.

Півень глянув на неї одним оком і знову закричав.

– Так що ж ти кричиш? – обурилася Катерина, але тут побачила, як повз вікно пролетів віник, і півень замовк.

На порозі з’явився літній чоловік.

– Доброго ранку! – привітав він її.

Катерина з подивом розглядала його. Здавалося, таких персонажів вже не залишилося – ніби з картинки зійшов.

– Не сердьтеся на нашого півня, – сказав дідусь. – Хороший, тільки кричить, наче різати його.

Катерина засміялася, сон одразу зник. Дідусь також усміхнувся.

– Ти до нас надовго, чи в гості?

– На відпочинок, наскільки вистачить терпіння, – відповіла Катерина.

– Заходь до нас, дівчинко. На сніданок. Познайомишся з бабусею. Вона пече пироги… Так ось, нема кому їх їсти. Внуки раз на рік приїжджають, діти також…

Катерина не відмовилась. Треба ж познайомитися з сусідами.

Дружина Петра Ілліча виявилася справжньою казковою бабусею – у фартушку, хусточці, з беззубою усмішкою та добрими морщиками. В домі панували чистота і затишок.

– Як у вас чудово! – захопилася Катерина. – Чому ж діти так рідко приїжджають?

Анна Матвіївна махнула рукою.

– Ми самі просимо їх не їхати. Доріг немає. Після дощу тиждень не виїдеш. Раніше був міст, хоч і старенький. А років п’ять тому обрушився. Живемо, як відлюдники. Раз на тиждень Степан їздить в магазин. Лодка не витримує. Степан міцний, але вік…

– Божественні пиріжки! – похвалила Катерина. – Неужели нікому немає діла до людей? Хтось так має цим займатись.

– Так кому ми потрібні? П’ятдесят людей всього. Раніше тисяча жила. А тепер роз’їхалися.

Катерина задумалась.

– Дивно. А адміністрація де?

– На тій стороні мосту. А в об’їзд – 60 кілометрів. Думаєш, ми не ходили? Відповідь одна: грошей немає.

Катерина зрозуміла, що знайшла собі заняття на відпочинку.

– Розкажіть, як знайти адміністрацію. Або поїдете зі мною? Дощу не чекається.

Старички переглянулися.

– Ти серйозно? Ти ж на відпочинок приїхала.

– Абсолютно серйозно. Відпочинок може бути різним. А якщо я ще приїду, а тут дощ? Я й за себе постараюся.

Старички тепло усміхнулися.

В міській адміністрації їй заявили:

– Та скільки можна настирувати! Ви робите з нас злочинців. Подивіться на міські дороги! Хто, на вашу думку, дасть грошей на міст в село, де півсотні жителів? Шукайте спонсора. Наприклад, Соколовського. Чули про нього?

Катерина кивнула. Звичайно, чула – цей Соколовський власник фірми, де працює її чоловік. Він звідси, батьки переїхали в місто, коли йому було близько десяти років.

Прокручуючи все в голові всю ніч, Катерина наважилася. Вона знала номер Соколовського – чоловік кілька разів телефонував з її телефону. Вирішила не згадувати, що Степан її чоловік, а зателефонувати як стороння особа.

Перший раз не вдалося поговорити, вдруге – Соколовський вислухав її, помовчав, потім розсміявся.

– Знаєте, я вже забув, що там народився. Як там зараз?

Катерина зраділа.

– Дуже красиво, спокійно, люди чудові. Я відправлю фото та відео. Ігорю Борисовичу, я обійшла всі інстанції – ніхто не хоче допомагати стареньким. Залишаєтеся тільки ви.

– Подумую. Відправте фото, хочу згадати, як там було.

Катерина два дні завзято знімала відео і фотографії для Соколовського. Повідомлення були прочитані, але відповіді не надійшло. Вона вже вирішила, що все даремно, коли Ігор Борисович зателефонував сам: – Катерино Василівно, не могли б ви завтра під’їхати в офіс на Леніна близько трьох? І підготуйте попередній план робіт.

– Звичайно, дякую, Ігорю Борисовичу!

– Знаєте, це як занурення в дитинство. Життя така гонка – ніколи зупинитися і помріяти.

– Розумію вас. Але вам слід приїхати особисто. Завтра я обов’язково буду.

Тільки поклавши трубку, Катерина усвідомила: це той самий офіс, де працює її чоловік. Вона усміхнулася: буде веселий сюрприз.

Приїхала заздалегідь, до зустрічі залишалася ще година. Припаркувавши машину, вона пішла до кабінету чоловіка. Секретаря не було на місці. Війшла всередину, почула голоси з кімнати відпочинку і пішла туди. Там були Степан і його секретарка.

Побачивши Катерину, вони явно збентежилися. Вона застигла на порозі, а Степан підскочив, намагаючись натягнути штани.

– Катю, що ти тут робиш?

Катерина вибігла з кабінету, у коридорі зіткнулася з Ігорем Борисовичем, сунула йому документи і, не стримуючи сліз, побігла до виходу. Як добралась до села, не пам’ятала. Упала на ліжко і розридалася.

Вранці стук у двері розбудив її. На порозі стояв Ігор Борисович з групою людей.

– Доброго ранку, Катерино Василівно. Бачу, вчора ви були не готові говорити, тому приїхав сам. Чаю наллєте?

– Звичайно, заходьте.

Ігор ні словом не обмовився про вчорашнє. За чаєм до дому зібралися майже всі жителі села. Ігор виглянув у вікно.

– Ого, делегація! Катерино Василівно, це випадково не дід Ілліч?

Катерина усміхнулася: – Він самий.

– Тридцять років тому він вже був дідом, а господиня годувала нас пирогами.

Чоловік стурбовано поглянув на Катерину, і вона швидко відповіла: – Анна Матвіївна жива-здорова і пече свої знамениті пироги.

День пролетів у клопотах. Люди Ігоря вимірювали, записували, рахували.

– Катерино Василівно, можна запитання? – звернувся Ігор. – Щодо вашого чоловіка… Ви його простите?

Катерина задумалася, потім усміхнулася: – Ні. Знаєте, я навіть вдячна йому за те, що все так вийшло… А що?

Ігор промовчав. Катерина встала, оглянула дім: – Якщо міст з’явиться, тут можна зробити чудове місце! Відремонтувати будинки, створити куточки для відпочинку. Природа неторканна, справжня. Але займатися нікому. А якщо б ви не захотіли повернутися в місто…

Ігор милувався нею. Жінка особлива, рішуча, розумна. Раніше він не помічав, але тепер бачив її у всій красі.

– Катю, я можу ще приїхати?

Вона пильно подивилася на нього: – Приїжджайте, буду рада.

Будівництво мосту йшло стрімко. Жителі дякували Катерині, молодь почала повертатися. Ігор став частим гостем.

Чоловік кілька разів телефонував, але Катерина ігнорувала дзвінки, а згодом занесла номер у чорний список.

Рано вранці роздався стук. Сонна Катерина відчинила двері, чекаючи біди, але на порозі стояв Степан.

– Привіт, Катю. Я за тобою. Хватить дратуватися. Пробач, – сказав він.

Катерина засміялася: – «Пробач»? Це все?

– Ну, гаразд… Збирайся, поїхали додому. Не прогонити ж мене? І взагалі, дім-то не твій, не забула?

– Зараз як прогоню! – вигукнула Катерина.

Скрипнула двері, з кімнати вийшов Ігор у домашньому вбранні: – Цей дім куплений на кошти моєї фірми. Або ви, Степане Олександровичу, вважаєте мене дурнем? Зараз в офісі ревізія, і вам доведеться відповісти на багато питань. А Катерину я просив би не нервуватися – шкідливо в її положенні…

Очі Степана округлилися. Ігор обійняв Катерину: – Вона моя наречена. Будь ласка, залиште дім. Документи на розлучення вже подані, чекайте повідомлення.

Весілля зіграли в селі. Ігор зізнався, що знову полюбив це місце. Міст побудували, відремонтували дорогу, відкрили магазин. Люди почали купувати будинки під дачі. Катерина з Ігорем також вирішили оновити свій дім – щоб було куди приїжджати, коли з’являться діти.