– Степан, я не розумію, що ти хочеш, – мовила Катерина.

– Та нічого особливого, – відповів Степан. – Просто хочу побути на самоті, відпочити. Ось… З’їздь на дачу, розслабся, скидай пару кілограмів. А то зовсім розпливлася.

Він з огидою глянув на фігуру жінки. Катерина знала, що набрала вагу через лікування, але заперечувати не стала.

– Де ця дача? – спитала вона.

– У дуже живописному місці, – усміхнувся Степан. – Тобі має сподобатися.

Катерина вирішила не заперечувати. Їй також хотілося відпочити. «Мабуть, ми просто втомилися одне від одного, – подумала вона. – Нехай скучить. А я не повернуся, поки він сам не попросить».

Вона почала збирати речі.

– Ти не образилася? – уточнив Степан. – Це ненадовго, просто щоб відпочити.

– Ні, все в порядку, – вицідила усмішку Катерина.

– Тоді я пішов, – Степан поцілував її в щоку і вийшов.

Катерина важко зітхнула. Їхні поцілунки давно втратили колишню теплоту.

Дорога зайняла набагато більше часу, ніж очікувалося. Катерина двічі збивалася з маршруту – навігатор зависав, а мобільний зв’язок не працював. Нарешті з’явилася табличка з назвою села. Місце виявилося глухим, будинки, хоч і дерев’яні, але охайні, з різьбленими наличниками.

«Сучасних зручностей тут явно немає», – подумала Катерина.

Вона не помилилася. Дім являв собою напіврозвалену хатину. Без машини і телефону вона б відчувала себе як у минулому столітті. Катерина дістала мобільник. «Зараз подзвоню йому», – вирішила вона, але зв’язку досі не було.

Сонце вже заходило, Катерина втомилася. Якщо не зайти в дім, доведеться ночувати в машині.

Їй не хотілося повертатися в місто, і не хотілося давати Степану привід сказати, що вона не впорається.

Катерина вийшла з машини. Її яскраво-червона куртка виглядала кумедно на фоні сільських пейзажів. Вона усміхнулася сама собі.

– Що ж, Катю, не пропадемо, – промовила вона вголос.

Вранці її розбудив пронизливий крик півня під вікном машини, в якій вона і заснула.

– Що за шум? – пробурчала Катерина, опускаючи скло.

Півень глянув на неї одним оком і знову запищав.

– Чому ти верещиш? – обурилася Катерина, але тут побачила, як повз вікно пролетів мітлою, і півень замовк.

На порозі стояв літній чоловік.

– Доброго ранку! – привітав він її.

Катерина здивовано розглядала його. Здавалося, такі персонажі вже не залишились – немов зійшов із картинки.

– Не гнівайтесь на нашого півня, – сказав дідусь. – Хороший, тільки кричить, немов різати його.

Катерина засміялася, сон відразу ж зник. Дідусь також усміхнувся.

– Ти до нас надовго чи просто в гості?

– На відпочинок, наскільки вистачить терпіння, – відповіла Катерина.

– Заходь до нас, дівчинко. На сніданок. Познайомишся з бабусею. Вона пече пиріжки… Але ось нікого їсти. Онуки раз на рік приїжджають, діти також…

Катерина не відмовилася. Треба ж познайомитися з сусідами.

Жінка Петра Ілліча виявилася справжньою казковою бабусею – у фартусі, платочку, з беззубою усмішкою та добрими зморшками. У домі панувала чистота і затишок.

– Як у вас чудово! – захопилася Катерина. – Чому ж діти так рідко приїжджають?

Анна Матвіївна змахнула рукою.

– Ми самі просимо їх не приїжджати. Доріг немає. Після дощу тиждень не виїхати. Раніше був міст, хоч і старий. А років п’ять тому обвалився. Живемо як відлюдники. Роз в тиждень Степан їздить у магазин. Човен не витримує. Степан крепкий, але вік…

– Божественні пиріжки! – похвалила Катерина. – Неужто нікому немає діла до людей? Хтось повинен цим займатися.

– А кому ми потрібні? П’ятдесят людей всього. Раніше тисяча жила. А тепер роз’їхалися.

Катерина замислилася.

– Дивно. А де адміністрація?

– На тій стороні моста. А об’їзд – 60 кілометрів. Гадаєте, ми не ходили? Відповідь одна: грошей немає.

Катерина зрозуміла, що знайшла собі заняття на відпочинку.

– Розкажіть, де знайти адміністрацію. Або поїдете зі мною? Дощу не передбачається.

Старички переглянулися.

– Ти серйозно? Ти ж на відпочивала приїхала.

– Абсолютно серйозно. Відпочинок може бути різним. А раптом я ще приїду, а тут дощ? Я і для себе постараюся.

Старички тепло усміхнулися.

В міській адміністрації їй заявили:

– Скільки можна докучати! Ви робите нас злодіями. Подивіться на міські дороги! Хто, на вашу думку, дасть гроші на міст у село, де полсотні жителів? Шукайте спонсора. Наприклад, Соколовського. Чули про нього?

Катерина кивнула. Звичайно, чула – цей Соколовський власник фірми, де працює її чоловік. Він родом звідси, батьки переїхали в місто, коли йому було близько десяти років.

Продовжуючи розмірковувати всю ніч, Катерина вирішила. Вона знала номер Соколовського – чоловік кілька разів телефонував з її телефону. Вирішила не згадувати, що Степан її чоловік, а зателефонувати як стороння людина.

Перший раз не вдалося поговорити, вдруге – Соколовський вислухав її, помовчав, потім засміявся.

– Знаєте, я вже забув, що там народився. Як там зараз?

Катерина зраділа.

– Дуже гарно, спокійно, люди чудові. Я надішлю фото та відео. Ігор Борисович, я обійшла всі інстанції – ніхто не хоче допомагати старикам. Остаєте лише ви.

– Подумаю. Відправте фото, хочу пригадати, як там було.

Катерина два дні старанно знімала відео і фотографії для Соколовського. Повідомлення були прочитані, але відповіді не надійшло. Вона вже вирішила, що все марно, коли Ігор Борисович зателефонував сам: – Катерино Василівно, чи могли б ви завтра прийти в офіс на Леніна о третій? І підготуйте попередній план робіт.

– Звісно, дякую, Ігор Бorysович!

– Знаєте, це ніби занурення в дитинство. Життя така гонка – колись зупинитися і помріяти.

– Розумію вас. Але вам варто приїхати особисто. Завтра я обов’язково буду.

Тільки поклавши трубку, Катерина зрозуміла: це той самий офіс, де працює її чоловік. Вона усміхнулася: буде цікавий сюрприз.

Приїхала заздалегідь, до зустрічі залишалася ще година. Запаркувавши машину, вона направилася до кабінету чоловіка. Секретаря не було на місці. Вона увійшла всередину, почула голоси з кімнати відпочинку і пішла туди. Там був Степан та його секретарша.

Побачивши Катерину, вони явно розгубилися. Вона застигла на порозі, а Степан вскочив, намагаючись натягнути брюки.

– Катю, що ти тут робиш?

Катерина вийшла з кабінету, в коридорі зіткнулася з Ігорем Борисовичем, сунула йому документи і, не стримуючи сліз, побігла до виходу. Як дійшла до села, не пам’ятає. Упала на ліжко і розплакалася.

Вранці стук у двері розбудив її. На порозі стояв Ігор Борисович з групою людей.

– Доброго ранку, Катерино Василівно. Бачу, вчора ви не були готові говорити, тому приїхав сам. Чаю нальєте?

– Звісно, входьте.

Ігор жодним словом не обмолвився про вчорашнє. За чаєм до дому зібралися майже всі жителі села. Ігор глянув у вікно.

– Ого, делегація! Катерино Василівно, це випадково не дід Ілліч?

Катерина усміхнулася: – Він самий.

– Тридцять років тому він вже був дідом, а його господиня годувала нас пиріжками.

Чоловік стурбовано поглянув на Катерину, і вона швидко відповіла: – Анна Матвіївна жива-здорова і пече свої знамениті пиріжки.

День пролетів у клопотах. Люди Ігоря вимірювали, записували, рахували.

– Катерино Василівно, можна запитання? – звернувся Ігор. – Щодо вашого чоловіка… Ви його простите?

Катерина замислилася, потім усміхнулася: – Ні. Знаєте, я навіть вдячна йому за те, що так сталося… А що?

Ігор промовчав. Катерина встала, оглянула дім: – Якщо міст з’явиться, тут можна зробити дивовижне місце! Відремонтувати будинки, створити куточки для відпочинку. Природа неторкнута, справжня. Але нікому займатися. А якщо б ви не захотіли повернутися в місто…

Ігор милувався нею. Жінка особлива, рішуча, розумна. Раніше не помічав, але тепер бачив її у всій красі.

– Катю, чи можу я ще приїхати?

Вона уважно поглянула на нього: – Приїжджайте, буду рада.

Будівництво мосту йшло швидко. Жителі дякували Катерині, молодь почала повертатися. Ігор став частим гостем.

Чоловік кілька разів телефонував, але Катерина ігнорувала дзвінки, потім занесла номер у чорний список.

Рано вранці роздався стук. Сонна Катерина відкрила двері, очікуючи біди, але на порозі стояв Степан.

– Привіт, Катю. Я за тобою. Хватить дратуватися. Пробач, – сказав він.

Катерина засміялася: – «Пробач»? Це все?

– Ну, добре тобі… Збирайся, поїхали додому. Не проганяєш же мене? І взагалі, дім-то не твій, не забула?

– Зараз як прогоню! – вигукнула Катерина.

Скрипнула двері, із кімнати вийшов Ігор у домашньому одязі: – Цей дім куплено на гроші моєї фірми. Або ви, Степане Олександровичу, вважаєте мене дурником? Зараз в офісі перевірка, і вам доведеться відповісти на багато запитань. А Катерину я б попросив не хвилюватися – це шкідливо в її положенні…

Очі Степана округлилися. Ігор обняв Катерину: – Вона моя наречена. Будьте люб’язні залишити дім. Документи на розлучення вже подано, чекайте повідомлення.

Весілля відбулося в селі. Ігор зізнався, що знову полюбив це місце. Міст збудували, відремонтували дорогу, відкрили магазин. Люди почали купувати будинки під дачі. Катерина з Ігорем також вирішили оновити свій дім – щоб було куди приїжджати, коли з’являться діти.