– Степане, я не розумію, чого ти хочеш, – сказала Катерина.

– Та нічого особливого, – відповів Степан. – Просто хочу побути на самоті, відпочити. Ось… Съездь на дачу, розслабся, скинь кілька кілограмів. А то вже зовсім розрослася.

Він з презирством пробіг поглядом по фігурі дружини. Катерина знала, що набрала вагу через лікування, але сперечатися не стала.

– Де ця дача? – запитала вона.

– У дуже живописному місці, – усміхнувся Степан. – Тобі має сподобатися.

Катерина вирішила не сперечатися. Їй також хотілося відпочити. «Мабуть, ми просто втомилися один від одного, – подумала вона. – Нехай трохи соскучиться. А я не повернуся, поки він сам не попросить».

Вона почала збирати речі.

– Ти не ображаєшся? – уточнив Степан. – Це ненадовго, просто щоб відпочити.

– Ні, все нормально, – вимушено усміхнулася Катерина.

– Тоді я пішов, – Степан поцілував її в щоку і вийшов.

Катерина важко зітхнула. Їх поцілунки вже давно втратили колишню тепло.

Дорога зайняла набагато більше часу, ніж очікувалося. Катерина двічі збивалася з шляху – навігатор глюкав, а мобільного зв’язку не було. Нарешті з’явилася табличка з назвою села. Місце виявилося глухим, будинки, хоч і дерев’яні, але охайні, з різьбленими наличниками.

«Сучасних зручностей тут явно немає», – подумала Катерина.

Вона не помилилася. Дім являв собою напіврозвалену хатину. Без машини і телефону вона б почувала себе як у минулому столітті. Катерина дістала мобільний.
«Зараз з ним зв’яжуся», – вирішила вона, але зв’язку все ще не було.

Сонце клонилося до заходу, Катерина втомилася. Якщо не зайти в дім, доведеться ночувати в машині.

Повернутися в місто не хотілося, та й давати Степану привід сказати, що вона не справляється, також не хотілося.

Катерина вибралася з машини. Її яскраво-червона куртка виглядала кумедно серед сільських пейзажів. Вона усміхнулася сама до себе.

– Що ж, Катруся, не пропадемо, – промовила вона уголос.

Вранці її розбудив пронизливий крик rooster’a під вікном машини, в якій вона і заснула.

– Що за шум? – проворчала Катерина, опускаючи скло.

Rooster подивився на неї одним оком і знову завопив.

– Чому ти кричиш? – обурилася Катерина, але тут побачила, як повз вікно пролетів мітла, і rooster замовк.

На порозі з’явився літній чоловік.

– Доброго дня! – привітав він її.

Катерина здивовано розглянула його. Такі персонажі, здавалося, вже не залишилися – наче з картинки.

– Не сердьтеся на нашого rooster’a, – сказав дідусь. – Добрий, тільки кричить, як ніби ріжуть.

Катерина розсміялася, сон відразу ж зник. Дідусь також усміхнувся.

– Ти до нас надовго або в гості?

– На відпочинок, наскільки вистачить терпіння, – відповіла Катерина.

– Заходь до нас, малесенька. На сніданок. Познайомишся з бабусею. Вона пече пироги… Та от немає кому їх їсти. Внуки раз на рік приїжджають, діти теж…

Катерина не відмовилася. Треба ж познайомитися з сусідами.

Жінка Петра Івановича виявилася справжньою казковою бабусею – у переднику, хусточці, з беззубою усмішкою і добрими зморшками. У домі панували чистота і затишок.

– Як у вас чудово! – захопилася Катерина. – Чому ж діти так рідко приїжджають?

Анна Матвіївна змахнула рукою.

– Ми самі просимо їх не їздити. Дороги немає. Після дощу тиждень не виїхати. Раніше був міст, хоч і старий. А років п’ять тому обвалився. Живемо як відлюдники. Раз на тиждень Степан їздить в магазин. Човен не витримує. Степан крепкий, але вік…

– Божевільні пиріжки! – похвалила Катерина. – Чому ж нікому не цікаві люди? Хтось мусить цим займатися.

– А кому ми потрібні? П’ятдесят людей всього. Раніше тисяча жила. А тепер роз’їхалися.

Катерина задумалася.

– Дивно. А адміністрація де?

– На тій стороні моста. А в об’їзд – 60 кілометрів. Думаєш, ми не ходили? Відповідь одна: грошей немає.

Катерина зрозуміла, що знайшла собі справу на відпочинку.

– Розкажіть, де знайти адміністрацію. Або поїдете зі мною? Дощу не прогнозують.

Старики переглянулися.

– Ти серйозно? Ти ж відпочивати приїхала.

– Абсолютно серйозно. Відпочинок може бути різним. А раптом я ще приїду, а тут дощ? Я і для себе постараюся.

Старики тепло усміхнулися.

В міській адміністрації їй сказали:

– Так скільки можна до нас чіплятися! Ви робите з нас злодіїв. Погляньте на міські дороги! Хто, на вашу думку, дасть гроші на міст у село, де півсотні жителів? Шукайте спонсора. Наприклад, Соколовського. Чули про нього?

Катерина кивнула. Звичайно, чула – цей Соколовський власник фірми, де працює її чоловік. Він родом звідси, батьки переїхали в місто, коли йому було близько десяти років.

Розмірковуючи всю ніч, Катерина вирішила. Вона знала номер Соколовського – чоловік кілька разів телефонував з її телефона. Вирішила не згадувати, що Степан її чоловік, а зателефонувати як стороння особа.

Перший раз не вдалося поговорити, вдруге – Соколовський вислухав її, помовчав, а потім розсміявся.

– Знаєте, я вже забув, що там народився. Як там зараз?

Катерина зраділа.

– Дуже красиво, спокійно, люди чудові. Я надішлю фото та відео. Ігорю Борисовичу, я обійшла всі інстанції – ніхто не хоче допомагати старикам. Залишаєтеся тільки ви.

– Подумаю. Надішліть фото, хочу згадати, як там було.

Катерина два дні старанно знімала відео та фотографії для Соколовського. Повідомлення були прочитані, але відповіді не послідувало. Вона вже вирішила, що все даремно, коли Ігор Борисович зателефонував сам: – Катерино Василівно, не могли б ви завтра під’їхати в офіс на Горького о третій? І підготуйте попередній план робіт.

– Звичайно, дякую, Ігорю Борисовичу!

– Знаєте, це як занурення в дитинство. Життя така гонка – немає часу зупинитися і помріяти.

– Розумію вас. Але вам варто приїхати особисто. Завтра я обов’язково буду.

Тільки поклавши трубку, Катерина зрозуміла: це той самий офіс, де працює її чоловік. Вона усміхнулася: буде миле здивування.

Приїхала заздалегідь, до зустрічі залишалася ще година. Припаркувавши машину, вона направилася до кабінету чоловіка. Секретаря не було на місці. Ввійшла всередину, почула голоси з кімнати відпочинку і пішла туди. Там був Степан і його секретарка.

Побачивши Катерину, вони явно розгубилися. Вона застигла на порозі, а Степан підскочив, намагаючись натягти штани.

– Катю, що ти тут робиш?

Катерина вибігла з кабінету, в коридорі зіткнулася з Ігорем Борисовичем, сунула йому документи і, не стримуючи сліз, побігла до виходу. Як добралась до села, не пам’ятає. Упала на ліжко і розплакалася.

Вранці стук у двері розбудив її. На порозі стояв Ігор Борисович з групою людей.

– Доброго ранку, Катерино Василівно. Бачу, учора ви не були готові говорити, тому приїхав сам. Чаю не нальєте?

– Звичайно, проходьте.

Ігор ані словом не обмовився про вчорашнє. За чаєм до дому зібралися майже всі жителі села. Ігор виглянув у вікно.

– Ого, делегація! Катерино Василівно, це випадково не дід Ілліч?

Катерина усміхнулася: – Він самий.

– Тридцять років тому він уже був дідом, а його господиня годувала нас пирогами.

Чоловік стурбовано поглянув на Катерину, і вона швидко відповіла: – Анна Матвіївна жива-здорова і пече свої знамениті пироги.

День пролетів у турботах. Люди Ігоря вимірювали, записували, рахували.

– Катерино Василівно, можна питання? – звернувся Ігор. – Щодо вашого чоловіка… Ви його пробачите?

Катерина задумалася, потім усміхнулася: – Ні. Знаєте, я навіть вдячна йому за те, що все так вийшло… А чому?

Ігор промовчав. Катерина встала, оглянула дім: – Якщо міст з’явиться, тут можна створити дивовижне місце! Відремонтувати будинки, створити куточки для відпочинку. Природа неторка, справжня. Але зайнятися нікому. А якби ви не захотіли повернутися в місто…

Ігор милувався нею. Жінка особлива, рішуча, розумна. Раніше він не помічав, але тепер бачив її у всій красі.

– Катю, я можу ще приїхати?

Вона уважно подивилася на нього: – Приїжджайте, буду рада.

Будівництво моста йшло швидко. Жителі дякували Катерині, молодь почала повертатися. Ігор став частим гостем.

Чоловік кілька разів телефонував, але Катерина ігнорувала дзвінки, а потім занесла номер у чорний список.

Рано вранці пролунав стук. Сонна Катерина відкрила двері, очікуючи біди, але на порозі стояв Степан.

– Привіт, Катю. Я за тобою. Хватить дратуватися. Вибач, – сказав він.

Катерина розсміялася: – «Вибач»? Це все?

– Ну, добре тобі… Збирайся, їдемо додому. Чи не прогнано ж ти мене? І взагалі, дім-то не твій, не забула?

– Зараз як прогоню! – вигукнула Катерина.

Зі скрипом двері відкрилася, з кімнати вийшов Ігор у домашньому одязі: – Цей дім куплений на кошти моєї фірми. Або ви, Степане Олександровичу, вважаєте мене дурнем? Зараз в офісі ревізія, і вам доведеться відповісти на багато запитань. А Катерину я просив би не хвилюватися – шкідливо в її положенні…

Очі Степана округлися. Ігор обняв Катерину: – Вона моя наречена. Будь ласка, залиште дім. Документи на розлучення вже подані, чекайте повідомлення.

Весілля зіграли в селі. Ігор зізнався, що знову полюбив це місце. Міст побудували, відремонтували дорогу, відкрили магазин. Люди почали купувати будинки під дачі. Катерина з Ігорем також вирішили оновити свій дім – щоб було куди приїжджати, коли з’являться діти.