– Степан, я не розумію, що ти хочеш, – промовила Катерина.

– Так нічого особливого, – відповів Степан. – Просто хочу побути наодинці, відпочити. Ось… Сідай на дачу, розслабся, скинь кілька кілограмів. А то зовсім розслабилась.

Він зневажливо глянув на фігуру дружини. Катерина знала, що набрала вагу через ліки, але заперечувати не стала.

– Де ця дача? – спитала вона.

– У дуже живописному місці, – усміхнувся Степан. – Тобі має сподобатися.

Катерина вирішила не сперечатися. Їй теж хотілося відпочити. «Мабуть, ми просто втомились один від одного, – подумала вона. – Нехай трошки засумує. А я не повернусь, поки він сам не попросить».

Вона почала збирати речі.

– Ти не ображаєшся? – уточнив Степан. – Це ненадовго, лише щоб відпочити.

– Ні, все в порядку, – вимушено усміхнулася Катерина.

– Тоді я пішов, – Степан чмокнув її в щоку і вийшов.

Катерина важко зітхнула. Їхні поцілунки вже давно позбулись колишньої теплоти.

Дорога зайняла значно більше часу, ніж вона очікувала. Катерина двічі збивалася з напрямку – навігатор давав збої, а мобільний зв’язок не ловив. Нарешті з’явилася табличка з назвою села. Місце виявилося глухим, хатки, хоч і дерев’яні, але акуратні, з різьбленими наличниками.

«Сучасних зручностей тут явно немає», – подумала Катерина.

Вона не помилилась. Будинок виявився напіврозваленою хатинкою. Без авто та телефону вона б почувалася як у минулому столітті. Катерина дістала телефон.
«Зараз подзвоню йому», – вирішила вона, але зв’язку все ще не було.

Сонце хилиться до заходу, Катерина втомилась. Якщо вона не зайде до хати, доведеться ночувати в машині.

Повертатись до міста не хотілось, та й давати Степану привід сказати, що вона не справляється, теж не хотілось.

Катерина вийшла з авто. Її яскраво-червона куртка виглядала дивно серед сільських пейзажів. Вона усміхнулась сама собі.

– Що ж, Катруся, не пропадемо, – промовила вона вголос.

Вранці її розбудив пронизливий крик півня під вікном машини, в якій вона й заснула.

– Що за шум? – проворчала Катерина, опускаючи скло.

Півень подивився на неї одним оком і знову закричав.

– Що ти розкричався? – обурилась Катерина, але тут побачила, як мимо вікна пролетів віник, і півень замовк.

На порозі з’явився літній чоловік.

– Доброго дня! – привітав він її.

Катерина здивовано розглядала його. Здавалось, таких персонажів вже не залишилось – немов зійшов з картинки.

– Не сердьтеся на нашого півня, – сказав дідусь. – Хороший, тільки кричить, наче ріжуть.

Катерина розсміялась, сон одразу пішов. Дідусь теж усміхнувся.

– Ти до нас надовго чи в гості?

– На відпочинок, наскільки вистачить терпіння, – відповіла Катерина.

– Заходь до нас, дівчинко. На сніданок. Познайомишся з бабусею. Вона пече пиріжки… А от їсти нікому. Онуки раз на рік приїжджають, діти теж…

Катерина не відмовилась. Треба ж познайомитись з сусідами.

Дружина Петра Івановича виявилася справжньою казковою бабусею – у фартуху, хустці, з беззубою усмішкою і добрими зморшками. Вдома панувала чистота і затишок.

– Як у вас прекрасно! – захопилася Катерина. – Чому ж діти так рідко приїжджають?

Анна Матвіївна махнула рукою.

– Ми самі просимо їх не приїжджати. Дорог немає. Після дощу тиждень не виїхати. Раніше був міст, хоч і старий. А років п’ять назад обрушився. Живемо як відлюдники. Раз на тиждень Степанич їздить у магазин. Лодка не витримує. Степанич міцний, але вік…

– Божевільні пиріжки! – похвалила Катерина. – Чому ж ніхто не дбає про людей? Хтось має цим займатися.

– Та кому ми потрібні? П’ятдесят людей всього. Раніше тисяча жила. А тепер роз’їхалися.

Катерина задумалась.

– Дивно. А де адміністрація?

– На тій стороні мосту. А в об’їзд – 60 кілометрів. Думала, ми не ходили? Відповідь одна: грошей немає.

Катерина зрозуміла, що знайшла собі заняття на відпочинок.

– Розкажіть, де знайти адміністрацію. Або поїдете зі мною? Дощу не передбачається.

Старенькі переглянулись.

– Ти серйозно? Ти ж на відпочинок приїхала.

– Абсолютно серйозно. Відпочинок може бути різним. А раптом я ще приїду, а тут знову дощ? Я і для себе постараюся.

Старенькі тепло усміхнулися.

В міській адміністрації їй сказали:

– Скільки можна вас терпіти! Ви робите з нас злодіїв. Подивіться на міські дороги! Хто, на вашу думку, дасть грошей на міст у село, де півсотні жителів? Шукай спонсора. Наприклад, Соколовського. Чули про нього?

Катерина кивнула. Звісно, чула – цей Соколовський власник фірми, де працює її чоловік. Він родом звідси, батьки переїхали до міста, коли йому було приблизно десять років.

Продумавши все вночі, Катерина вирішила. Вона знала номер Соколовського – чоловік кілька разів телефонував з її телефону. Вирішила не згадувати, що Степан її чоловік, а зателефонувати як стороння.

Перший раз не змогла поговорити, під час другого – Соколовський вислухав її, помовчав, потім розсміявся.

– Знаєте, я вже забув, що там народився. Як там зараз?

Катерина зраділа.

– Дуже красиво, спокійно, люди чудові. Я відправлю фото та відео. Ігорю Борисовичу, я обійшла всі інстанції – ніхто не хоче допомагати стареньким. Залишаєтеся тільки ви.

– Подумка. Відправте фото, хочу згадати, як там було.

Катерина два дні старанно знімала відео та фотографії для Соколовського. Повідомлення прочитали, але відповіді не надійшло. Вона вже вирішила, що все було даремно, коли Ігор Борисович зателефонував сам: – Катерино Василівно, не могли б ви завтра під’їхати в офіс на Леніна о третій? І підготуйте попередній план робіт.

– Звичайно, дякую, Ігорю Борисовичу!

– Знаєте, це як занурення в дитинство. Життя така гонка – немає коли зупинитись і помріяти.

– Розумію вас. Але вам варто приїхати особисто. Завтра я обов’язково буду.

Тільки поклавши слухавку, Катерина усвідомила: це той самий офіс, де працює її чоловік. Вона усміхнулась: буде кумедний сюрприз.

Приїхала зараніше, до зустрічі залишався ще годину. Припаркувавши машину, вона направилася до кабінету чоловіка. Секретарки на місці не було. Війшла всередину, почула голоси з кімнати відпочинку і пішла туди. Там був Степан і його секретарка.

Побачивши Катерину, вони явно розгубились. Вона застигла на порозі, а Степан стрибнув, намагаючись натягнути штани.

– Катю, що ти тут робиш?

Катерина вибігла з кабінету, в коридорі зіткнулась із Ігорем Борисовичем, сунула йому папери і, не стримуючи сліз, побігла до виходу. Як добралась до села, не пам’ятає. Упала на ліжко і розплакалась.

Вранці стук у двері разбудив її. На порозі стояв Ігор Борисович з групою людей.

– Доброго ранку, Катерино Василівно. Бачу, вчора ви не були готові говорити, тому приїхав сам. Чаю нальєте?

– Звичайно, проходьте.

Ігор ні словом не обмовився про вчорашнє. За чаем до дому зібралися майже всі жителі села. Ігор виглянув у вікно.

– Ого, делегація! Катерино Василівно, це випадково не дід Ілліч?

Катерина усміхнулась: – Він самий.

– Тридцять років тому він уже був дідом, а його господиня годувала нас пиріжками.

Чоловік стурбовано глянув на Катерину, і вона швидко відповіла: – Анна Матвіївна жива-здорова і пече свої знамениті пиріжки.

День пролетів у клопотах. Люди Ігоря вимірювали, записували, рахували.

– Катерино Василівно, можна питання? – звернувся Ігор. – Щодо вашого чоловіка… Ви його простите?

Катерина замислилась, потім усміхнулась: – Ні. Знаєте, я навіть вдячна йому за те, що все так вийшло… А що?

Ігор промовчав. Катерина підвелася, оглянула дім: – Якщо міст з’явиться, тут можна зробити дивовижне місце! Відремонтувати будинки, створити куточки для відпочинку. Природа нетронута, справжня. Але зайнятися цим нема кому. А якщо б ви не захотіли повернутися в місто…

Ігор милувався нею. Жінка особлива, рішуча, розумна. Раніше він не помічав, але тепер бачив її у всій красі.

– Катю, можу ще приїхати?

Вона уважно подивилась на нього: – Приезжайте, буду рада.

Будівництво моста йшло стрімко. Жителі дякували Катерині, молодь почала повертатись. Ігор став частим гостем.

Чоловік кілька разів дзвонив, але Катерина ігнорувала дзвінки, а згодом занесла номер до чорного списку.

Рано вранці пролунав стук. Сонна Катерина відчинила двері, очікуючи біди, але на порозі стояв Степан.

– Привіт, Катю. Я за тобою. Хватить дратуватися. Пробач, – сказав він.

Катерина розсміялась: – «Пробач»? Це все?

– Добре кіно… Збирайся, поїдемо додому. Ти ж не прогонитимеш мене? І взагалі, дім-то не твій, не забула?

– Зараз як прогоню! – вигукнула Катерина.

Скрипіла двері, з кімнати вийшов Ігор у домашньому одязі: – Цей дім куплений на кошти моєї фірми. Або ви, Степане Олександровичу, вважаєте мене дурником? Зараз в офісі ревізія, і вам доведеться відповідати на багато запитань. А Катерину я прошу не хвилюватися – шкідливо в її положенні…

Очі Степана округлились. Ігор обійняв Катерину: – Вона моя наречена. Будьте люб’язні покинути дім. Документи на розлучення вже подані, чекайте повідомлення.

Весілля зіграли в селі. Ігор зізнався, що знову полюбив це місце. Міст побудували, відремонтували дорогу, відкрили магазин. Люди почали купувати будинки під дачі. Катерина з Ігорем теж вирішили оновити свій дім – щоб було куди приїжджати, коли з’являться діти.