Чоловік зайшов додому й ахнув…
Півроку тому йому подарували маленького кошеняти, якого назвали Булькою. Племінниця, що іноді заїжджала до нього в гостини з родиною, знайшла малечу на вулиці. І, передаючи його з рук у руки, сказала:
— Ти живеш сам. Досі собі пари не знайшов. Робота нервова — водій автобуса. Прийдеш додому, а тут тебе раді. Коти — вони затишок створюють і спокій…

Оце так! Він і повірив. А чому б і ні, подумав. Може, й справді. Прийдеш з роботи, весь знервований від пасажирів і водіїв, що не бажають поступатися дорогою, а тут — лежить на диванчику. Муркоче, просить на ручки, гладиться.

Ну ви ж, звісно, шановні, розумієте — це він через недосвід так міркував. Кіт не виправдав його очікувань. І з милого кошеняти перетворився на підлітка-шалопая. Сидіти на руках не любив, а от бешкетувати… Будь ласка!
Чоловік, через ту саму недосвідченість, придрався до мухобійки, якою ганяв дрібних вертлявих та величезних, що їх у нас називають “гнійними”.
А Булька спостерігав за цим процесом дуже уважно. Мабу́ть, інформацію збирав. І одного дня вирішив зробити приємне своєму господарю. І зробив…

Отже, давайте повернемося до того моменту, з якого все почалося.
***
Чоловік увійшов у дім і застиг на місці. Нічого! Абсолютно нічого більше не лежало й не стояло на своїх місцях. Таке було спустошення, ніби дві банди хлопців-рекетників влаштували в його квартирі розбірки… бейсбольними битами!
Стільці — перекинуті. Вази, склянки й усе, що раніше стояло на столі, підвіконнях чи тумбочках, тепер рівномірно розподілялося по підлозі у вигляді шматків скла, глини та пластмаси…

Штори нагадували стрічки пошарпаної спідниці, а на кухні… Кетчуп сміливо перемішувався із солоними помідорами та варенням. Поряд акуратними купками лежали сіль, цукор і перець. Вилки та ложки валялися купками. Штори на кухні, разом із карнизами, гарно вписувалися в цю композицію. А на абсолютно чистому столі…
Си́дів неймовірно задоволений Булька, а перед ним лежала муха. Величезна, як літак. Кіт дивився на чоловіка переможним поглядом і самовдоволено муркотів.

Ну от, зараз! Зараз його похвалять. Цілий день, не покладаючи лап, він носився квартирою, ловлячи цю нахабну муху. І ось — спіймав! Тепер заслужена нагорода не забариться.
Від таких приємних думок Булька аж лапками затріпо́тав.
Чоловік підняв стілець і сів. Він не знав, з чого почати: прибирати, вечеряти чи лаяти кота. Але довго міркувати йому не довелося. Бо в двері подзвонили. Він підвівся, відчинив… і остовпів ще більше.

У коридо́рі стояли троє поліцейських, а за ними — з десяток сусідів. Полісмени тримали руки на пістолетах.
— Нам телефонували… — почав один.
— Багато разів, — додав другий. — Повідомили, що у вас у квартирі відбувається щось жахливе. Падає меблі, б’ється посуд. Чути страшний візг і виття. Не заперечуєте, якщо ми зайдемо й переконаємося, що все гаразд? А ви… на всяк випадок… підніміть руки, складіть їх на потилиці й відійдіть у кут.

Сусіди дивилися на чоловіка зі страхом і осудом.
— А-а-а… Зрозуміло, — сказав він. — Проходьте, будь ласка!
Він відійшов у кут і склав руки на голові.
Полісмени обходили квартиру, оглядаючи спустошення і щось шукаючи.
— Що саме ви шукаєте? — замі́тив чоловік.
— Тіло, — відповів один із полісменів. — І ваше пояснення того, що тут сталося.

— А, тіло! Зараз його вам пред’явлю, — погодився чоловік.
Полісмени миттєво напру́жилися. Обережно, вздовж стіни, чоловік пройшов на кухню, широко розкрив двері й зробив урочистий жест.
— Будь ласка! Ось тіло.

Полісмени, відштовхну́вши його, увірвалися в кухню.
Тіло сиділо на столі й нахабно посміхалося. Йому подобалася увага. А перед ним лежала муха.
Кілька секунд у кімнаті панува́ла тиша, поки полісмени приходили до тями. А потім у їхніх очах загорівся розумі́йко. Першим засміявся той, що почав розмову, а за ним — і всі інші.

Вони реготали, не в змозі зупинитися, а Булька дивився на них і на чоловіка переможним поглядом, ніби кажучи: «Ось бачиш? Всім подобається. Значить, я не дарма стара́вся!»
Потім полісмени ще півгодини фоткалися з мухою та Булькою на руках на тлі спричиненої катастрофи. Усі сміялися й були дуже задоволені. Але найщасливішим був кіт. Як же! Усі оцінили його старання.
***
Коли поліція та сусіди пішли, чоловік знову сів на стілець.
— Я вам допоможу, — почув він і обернувся.
Поряд стояла жінка з першого поверху.
— У мене вихідний сьогодні, — сказала вона, посміхаючись. — Ви самі до ночі копатиметеся, а разом ми швидко впораємося.
— Мені якось незручно вас турбувати, — зніяковів чоловік.

— Та годі— Та годі вам! — знову посміхнулась жінка. — Все нормально, мені самій було цікаво познайомитися з тим, хто так гарно лає свого кота…