Доля подарувала мені сина… Одного разу я дав шанс безпритульному хлопцеві, і тепер він — студент!

Моє життя змінилося одного холодного осіннього вечора.

Я повертався додому після довгого робочого дня. Вітер проймав до кісток, місто наче вимерло — рідкісні перехожі поспішали своїми справами, ховаючи обличчя у коміри.

Коли я повернув на свою вулицю, з тіні одного з будинків несподівано вийшла худа постать.

Переді мною стояв парубок — худий, у легкій сорочці, стискаючи у тремтячих руках ніж. Я не знав, що змушує його тремтіти — осінній холод чи страх.

— Віддай гаманець, — прохрипів він.

Я спокійно дістав портфель і простягнув йому. Потім, подумавши секунду, зняв своє пальто теж.

Він відскочив, дивлячись на мене розплющеними очима.

— Навіщо ти це робиш?

Я посміхнувся:

— Бо якщо ти опинився в такій ситуації, значить, у тебе просто не було виходу.

Хлопець раптом розридався. Тепер, розглянувши його обличчя у світлі ліхтаря, я зрозумів, що переді мною — дитина. Йому було не більше п’ятнадцяти, хоча на зріст він уже був майже як я.

Я запропонував йому піти до мене, випити гарячого чаю.

Він вагався, не знаючи, чи можна мені довіряти. Але зрештою погодився.

Я жив сам… але тієї ночі все змінилося.

У хаті було тепло. Я заварив чай і посадив його за стіл.

Він озирався навколо з непідробною цікавістю. Коли його погляд зупинився на моїй книжковій полиці, він завмер.

— У тебе багато книжок, — сказав він.

— Так.

— Ти їх усі прочитав?

— Звісно.

— Я ніколи в житті не читав книжок, — зізнався він, і в його голосі не було ні грама сорому, лише сум.

Поступово він розкрився. Розповів, що народився у бідній сім’ї. Що його мати померла, коли він був ще малим. Що хотіли віддати його в дитячий будинок, але він втік.

З того часу жив на вулиці. Навчився виживати. Навчився красти.

Батько?

На це запитання він лише похилив голову й замовк.

Я дивився на нього і розумів: він просто дитина. Покинутий, нікому непотрібний. Життя не дало йому жодного шансу, але якщо ніхто не подасть руки, він просто загине.

— Залишись у мене. Хоч сьогодні переночуй у теплі, — запропонував я.

Хлопець недовірно подивився на мене, але погодився.

Я прийняв його як рідного сина.

Тієї ночі я ледь не спав. В голові крутились думки: що з ним буде далі? Куди він піде завтра?

А вранці я вже точно знав, що не відпущу його.

— Хочеш спробувати почати нове життя? — запитав я за сніданком.

Він знизав плечима.

— Все одно втрачати нічого.

Так він і лишився в мене.

Я відновив його документи, визначив назад до школи. Спочатку йому було важко — адже він не вчився з четвертого класу, але він старався. Вчителі спершу не вірили, що з нього щось вийде, але через кілька місяців побачили в ньому потенціал.

Я навчив його всьому, що знав сам. Допомагав із уроками. Пояснював, що крадіжка — не вихід, що в житті можна багато досягти, якщо докласти зусиль.

У ньому було стільки жадоби до знань! Він читав усе, що траплялося під руку. Інси до пізньої ночі сидів над підручниками.

Я пишався ним.

Сьогодні він — студент!

Минуло кілька років.

Зараз Олесь — студент. Вчиться і працює, сам оплачує навчання, не хоче бути мені тягарем.

Я знаю, що попереду в нього — добре життя. Він знайде роботу, створить сім’ю.

Він уже не той замерзлий хлопчисько із ножем у руках.

Він — мій син.

Так, офіційно я не числюся в його документах, але це неважливо. Головне, що коли він звертається до мене, він каже:

— Тату…

І це найдорожче, що в мене є.