Валентин обережно припаркував свій автомобіль на єдиному вільному місці біля дитячої лікарні. Як на зло, сьогодні тут було особливо людно – автомобілі заполонили всі доступні паркомісця. Щодня він приїздив сюди, ніби на роботу: встигав завершити справи, заглянути в улюблену кав’ярню на чашку кави і поспішав до доньки, аби провести з нею хоча б трішки часу. Вже кілька місяців дівчинка лікувалася в клініці.

Що саме відбувається з дитиною, лікарі так і не могли чітко пояснити. Валентин показував її найкращим фахівцям, але ті лише повторювали одне: мозок діє сам по собі, контролюючи все інше. Це виводило Валентина з себе.

– Ви просто ховаєте свою безпорадність за цими складними термінами! – одного разу не втерпів він.

Медики лише розводили руками, опускаючи погляд.

– Це наслідок колосального стресу. Мозок створює бар’єри, які ми не можемо контролювати, – намагався пояснити один із лікарів.

– Я нічого не розумію! Дівчинка вмирає на моїх очах, а ви кажете, що її не можна вилікувати?! У мене є гроші, я готовий віддати все! За Мішу я віддам останнє!

– Гроші тут безсилі, – тихо зітхнув лікар.

– А що тоді допоможе?! Скажіть мені! Я це знайду, куплю!

– Це неможливо купити… Чесно, навіть не знаю, як вам пояснити… Має статися щось особливе. Або, навпаки, чогось не повинно бути, щоб організм… мозок… зміг переналаштуватися.

– Що ви таке говорите?! Може, ще до бабки замовите звернутися? – вибухнув Валентин.

Старший лікар уважно подивився на нього.

– Знаєте, якщо вирішите, я навіть не буду вас відмовляти. Повторю: звичайні методи тут безсилі. Ми можемо лише забезпечити спокій, позитивні емоції… та підтримувати організм медикаментами. І ще одне скажу вам, – лікар понизив голос, – я б на вашому місці залишив доньку в лікарні. Її вже двічі привозили на швидкій. Розумієте, коли вона впадає в таке стан, поки її доставлять сюди, є ризик не встигнути. А тут, під постійним наглядом, цього не станеться.

Валентин схопився за голову. Він до смерті боявся втратити дружину, відчував, що це може статись у будь-яку хвилину, і сам не уявляв, як переживе її відхід. Міша обожнювала маму, а він… боготворив їх обох. Тепер йому довелося забути про своє горе, зосередившись на порятунку доньки, Міши.

На його здивування, дівчинка спокійно сприйняла, що їй доведеться довго бути в лікарні. Вона погладила батька по щоці і тихо сказала:

– Тато, не переживай так. Я не буду плакати, а ти зможеш спокійно працювати, а не сидіти зі мною вдома весь час.

Валентин не знав, чи радіти, чи плакати. Його восьмирічна донька говорила так, ніби була дорослою.

– Тримайте її! Чоловіче! – раптово пролунав крик. Валентин здригнувся і повернув погляд у бік шуму. З вулиці, задихаючись, до лікарні бігла дівчинка, а за нею гнався запихаючийся охоронець з магазину. Здається, вона щось вкрала. Пробігаючи повз машину Валентина, вона кинула на нього погляд, сповнений страху.

– Господи… навіть буличку дитині не пожалкували? – пробурмотів він, виходячи з автомобіля саме в той момент, коли охоронець вже був поруч.

– Стійте! Чого кричите?

– Зараз я з вами розберуся! Уберіться з дороги!

Охоронець тільки тепер помітив Валентина і його авто.

– Мені потрібно її догнати! Вона вкрала!

– Та що вона там вкрала? – усміхнувся Валентин.

– Пляшку води та булочку… А хто знає, скільки ще у неї в кишенях!

Валентин дістав кілька купюр.

– Цього точно вистачить, щоб розрахуватися і навіть відзначити повернення вкраденого, – пробурмотів він собі під носа, спостерігаючи за віддаляючимся охоронцем.

Після цього Валентин направився до кабінету лікаря. Зазвичай їхні бесіди були формальними, але сьогодні лікар затримав його трохи довше.

– Валентине Ігоровичу, є одне питання… Сьогодні Міша запитувала, чи може вона спілкуватись з іншими дітьми з відділення.

– І що це означає? – насторожився Валентин, присідаючи в крісло.

– На мій погляд, це хороший знак. Вона починає цікавитися тим, що відбувається поза її палатою. Однак не всі мої колеги розділяють цю точку зору. Багато хто вважає, що після тривалої ізоляції спілкування одразу з великою кількістю дітей може бути надто важким для її психіки. Я не можу спростувати цей аргумент, хоч і не зовсім з ним згоден. Вам потрібно подумати, поговорити з Мішею і прийняти рішення – дозволити чи ні.

– Зрозуміло, знову хочете перекласти відповідальність на мене, – зітхнув Валентин.

Лікар зняв окуляри, витер їх і теж зітхнув.

– Так, ви праві. Ми дуже хочемо, щоб ваша донька одужала, але… Ми розуміємо, що якщо щось станеться, ви нас просто розчавите. А в відділенні більше п’ятнадцяти дітей.

Валентин підвівся і почав рухатися до виходу, але на порозі зупинився.

– Дякую за чесність. Можливо, ви праві. Я поговорю з донькою.

Йому здалося, що лікар зітхнув з полегшенням. Перед тим, як увійти в палату, Валентин намагався розтягнути губи в усмішку. Він не міг зайти до доньки з похмурим обличчям. Але скільки не намагався, усмішка виходила змушеною. Зараз він побачить свою малечу, яка останнім часом майже не вставала з ліжка і не могла їсти – не тому, що не хотіла, а тому що організм відмовлявся приймати їжу.

Двері тихо скрипнули, і Міша повернула голову. Спочатку вона подивилася злякано, ніби не впізнаючи батька, а потім усміхнулася:

– Привіт, тато!

Йому здалося, що на її щоках дійсно з’явився легкий румянець?

– Як ти себе почуваєш?

– Нормально.

Валентина раптом охопило дивне відчуття, ніби донька хоче, щоб він якнайшвидше пішов. Але це було неможливо – адже крім медсестер і педагогів, закріплених за VIP-палатами, вона нікого не бачила. Він сів на стілець біля ліжка і почав діставати смаколики.

– Я заїхав в магазин… Подивися, які гарні яблука!

– А, так, тато. Дякую, – тихо відповіла Міша.

Рука Валентина завмерла над столиком. Там стояли тарілки – їх щойно принесли на вечерю. Але здивувало його не це, а інше: тарілки були абсолютно порожніми.

– Міша, що тут відбувається?

Дівчинка зітхнула і сказала кудись збоку:

– Виходь, не бійтеся. У мене добрий тато.

І тут Валентин побачив, як з-за штори вийшла дівчинка – та сама, що пробігала мимо його машини. Вона злякано дивилася на нього, а Міша заговорила:

– Тато, будь ласка, не проганяй її! Дуже тебе прошу! Я навіть яблуко поділю з Катрусею. Куди вона піде? У неї нікого немає, а на вулиці холодно, темно, і вона була голодна та перелякана…

Валентин розгублено дивився на доньку. Та сиділа в ліжку, кусаючи губи, а щоки її зрадницьки почервоніли. Він повернувся до дівчинки, яка була старшою за Мішу, можливо, на рік чи два.

– Ти Катя? – спитав він.

Дівчинка кивнула.

– Мене звуть Валентин Ігорович, я тато Міші.

Катя знову кивнула, а потім несподівано запитала:

– А ти справді Міша? Яке гарне ім’я!

Донька слабко усміхнулася.

– Ні, я Марія. Але мама називала мене Мішею, і я завжди відгукувалась…

– А, ну так… мами вже немає, – зітхнула Катя. – У мене теж немає мами, але це було так давно, що я її зовсім не пам’ятаю.

Валентин мовчки спостерігав, як дівчатка знайомилися. Катя обережно влаштувалася на краєчку ліжка, попередньо відкинувши простирадло, щоб не забруднити постіль своїм потертим одягом. «Вигляд у неї ще той», – подумав він, машинально нарізаючи яблуко на дольки. Підніс по шматочку Міші і Каті. Дівчатка взяли їх, продовжуючи перешіптуватись. Валентин мимоволі усміхнувся.

– Бачу, вам є про що поговорити.

Дочка подивилася на нього умоляюче.

– Тато, ну дозволь Катрі залишитися! Вона полежить там, на диванчику. А ми ще трохи побалакаємо.

Валентин задумався. Дівчинка здавалася безпечнною, але мало що може статися.

– Слухай, Катя, у шафі лежать речі Міши. Бери все, що тобі потрібно, і біжи в душ! І щоб вийшла звідти людиною. А лікареві скажу, що до Міші приїхала сестра і залишиться на ніч. Але тільки дивіться у мене!

Міша радісно заклопотіла в долоні.

– Дякую, тато!

Катя стрімголов помчала до шафи, обережно відкрила її і ахнула від подиву. Вибрала легкі брюки і футболку. – Я швидко! – кинула вона і зникла за дверима ванної.

Коли двері закрилися за Катею, Валентин повернувся до доньки.

– Як ти, малеча?

– Тато, сьогодні було так нудно! Навіть плакати хотілося. Я попросилася до інших дітей, але лікар сказав, що треба твоє дозволення. А потім через вікно залізла Катя… уявляєш? Вікно ж високе!

– Таки… Ти впевнена, що хочеш, щоб вона залишилась?

– Звісно! Коли ти будеш уходити, попроси, щоби нам принесли солодкий гарячий чай.

Брови Валентина здивовано піднялися. Він просто кивнув. Йому довелося поморочитися, щоб організувати Каті нічліг. Навіть оплатив VIP-палату. Лікар похитав головою.

– Не знаю… Вам видніше, звичайно, але майте на увазі…

– Я вас почув. Приїду вранці на сніданок. Міша просила гарячий солодкий чай… дві кружки. Кого попросити?

Доктор здивовано глянув на нього.

– Дві? Для дівчинки і для себе?

– Саме так.

– Зараз розпоряджуся… Знаєте, береженого бог береже.

– Що ви маєте на увазі?

– Поки нічого не скажу. Дивимося, як буде завтра. Тоді й поговоримо.

Валентин відчував, що з Мішою сьогодні щось змінилося. Але добре це чи погане, він не міг зрозуміти. Вночі він спав неспокійно, кілька разів прокидаючись. Врешті-решт, зателефонував черговому лікарю, Михайлу Петровичу.

– Перепрошую, що так пізно.

– Нічого страшного. Чесно кажучи, я чекав на ваш дзвінок раніше. Все в порядку. Вони балакали до дванадцяти ночі, поки Алла їх не прогнала. Зараз сплять. У Міші тиск в нормі, ніяких стрибків. Свій чай вона випила сама.

– Дякую, Михайле Петровичу, – з полегшенням зітхнув Валентин і одразу провалився в тривожний сон.

У лікарні стояв характерний запах: молочної каші і чогось невловимо дитячого. Валентин обережно пробирався між маленькими пацієнтами, які сновигали по коридору. Дивно, але ті, хто пересувався на милицях, анітрохи не поступалися в швидкості тим, хто мав лише перев’язку на голові.

Нарешті добравшись до палати доньки, він з полегшенням зітхнув. Лише збирався відкрити двері, як вона раптово розпахнулася. На порозі стояла Алла, медсестра, яка доглядала за Мішею. Ця добросердечна молодша жінка завжди викликала довіру. Вона поглянула на Валентина, украдкою витерла сльози і тихо сказала:

– Ви не просто батько… Ви найкращий батько. Ніхто б не здогадався, що саме цього їй і не вистачало.

З цими словами Алла пішла, а Валентин, ошелешений, проводив її поглядом. «Розберусь зараз», – подумав він і зупинився на порозі. Дівчатка його не помітили. Як вони могли помітити, якщо вся їхня увага була прикута до екрану телевізора, де мультяшна мишка знущалася з кота?

Вони сиділи на ліжку, піджавши ноги, і у кожної в руках була тарілка з кашею. Уплетаючи її за обидві щоки, вони заливались сміхом, а каша періодично випадала з тарілок. Одяг Міші явно був малим для Каті – потрібно щось придумати.

Валентин уважно спостерігав за донькою. Вона зачерпнула ложку каші, відправила в рот – і нічого не сталося! Міша спокійно проковтнула і продовжила сміятися над мультиком.

Катя першою помітила його. Вона тихенько штовхнула подругу ліктем і кивнула в сторону батька. Міша обернулася. Валентин не втримається від здивованого зітхання. Ще вчора її погляд був порожнім, ніби вона не хотіла бачити і чути нічого навколо. А сьогодні перед ним сиділа жвава, весела дівчинка… правда, виснажена до межі.

– Тату! – радісно вигукнула Міша.

Він мовчки підійшов до ліжка і міцно обняв спочатку доньку, а потім і Катю. Так, зараз він готовий зробити для цієї чужої дівчинки все, що завгодно. Але тут Катя раптом всхлипнула. Валентин занепокоївся.

– Пробач, я зробив боляче? Сильно придавив?

Катя покачала головою, а Міша рішуче схопила її за руку і строго подивилася на батька.

– Тато, ти більше її не ображай! – заявила вона.

Валентин поспішно закивав. Катя витерла сльози і тихо промовила:

– Я не через це… Просто мене так давно ніхто не обіймав.

Через тиждень Валентин забрав доньку додому. Увесь цей час поруч з нею була Катя. Міша помітно окрилася, почала бігати коридорами з іншими дітьми і жваво розмовляла. Поки лікарі, вражені «феноменальним» одужанням дівчинки, проводили її повне обстеження, Валентин займався Катею.

Мати Каті зникла, коли дівчинці ледь виповнилося два роки. Куди вона пропала, ніхто не знав, але всі були впевнені, що її вже немає в живих. Життя вона вела далеко не безобідне. Після її зникнення Катя залишилася з бабусею, але та померла півроку тому. Дівчинку відправили в дитячий будинок, де у неї виник конфлікт з однією з нянь. Та піднімала на дитину руку, і Катя втекла. Ось і вся її сумна історія.

Коли Валентин приїхав за Мішею, Катя вже зібрала свої скромні речі. Вона встала, міцно обняла подругу, а потім несміливо глянула на Валентина.

– Дякую вам… Я піду…

– І куди ж ти зібралася? – спитав він.

Їх погляди зустрілися.

– Напевно, до дитячого будинку. На вулиці тепер холодно.

Валентин задумливо сказав:

– Значить, даремно я облаштував кімнату поруч з Мішею? Ти… не хочеш стати її сестрою? – обережно запропонував він.

Першою від радості почала верещати Міша і кинулася батькові на шию. За нею, всхлипывая, обняла його й Катя. Коли вони виходили з лікарні, плакали всі медсестри, які зібралися їх проводити. Але Валентин бачив тільки Аллу та її добрий, розуміючий погляд.

А через півроку він уже не міг уявити своє життя без Катрі. Як і названі сестри – Міша і Катя – одна без одної.