Валентин обережно припаркував своє авто на єдиному вільному місці біля дитячої лікарні. Як на зло, сьогодні тут було особливо людно – машини заполонили всі доступні парковки. Щодня він приїжджав сюди, немов на роботу: завершував справи, зазирнув у улюблену кав’ярню випити чашечку кави і поспішаючи до доньки, аби провести з нею хоч трохи часу. Майже кілька місяців дівчинка перебувала в лікарні.

Що саме сталося з дитиною, лікарі так і не змогли пояснити. Валентин показував її кращим фахівцям, але вони лише повторювали одне: мозок працює сам по собі, контролюючи все інше. Це виводило Валентина з себе.

– Ви просто ховаєте свою безпорадність за цими незрозумілими термінами! – одного разу не витримав він.

Медики лише розводили руками, опускаючи погляди.

– Це наслідок колосального стресу. Мозок створює бар’єри, які ми не можемо контролювати, – намагався пояснити один з лікарів.

– Я нічого не розумію! Дівчинка гасне у мене на очах, а ви кажете, що її не можна вилікувати?! У мене є гроші, я готовий віддати все! Заради Міли я віддам останнє!

– Гроші тут безсилі, – тихо зітхнув лікар.

– То що ж тоді допоможе?! Скажіть мені! Я знайду це, куплю!

– Це неможливо купити… Чесно кажучи, навіть не знаю, як вам пояснити… Має статися щось особливе. Або, навпаки, чогось не повинно статися, щоб організм… мозок… зміг переналаштуватися.

– Що ви таке говорите?! Може, ще до бабки-знахарки порадите звернутися? – розлютився Валентин.

Сивий лікар уважно подивився на нього.

– Знаєте, якщо ви справді вирішите, я навіть не буду вас відмовляти. Повторюю: звичайні методи тут безсилі. Ми можемо забезпечити лише спокій, позитивні емоції… та підтримувати організм медикаментами. І ще ось що скажу вам, – лікар знижує голос, – я б на вашому місці залишив доньку в лікарні. Її вже двічі привозили на швидкій. Розумієте, коли вона потрапляє в таке стан, поки її доставляють сюди, є ризик не встигнути. А тут, під постійним наглядом, такого не трапиться.

Валентин схопився за голову. Він до смерті боявся втратити дружину, відчував, що це може статися в будь-яку мить, і сам не уявляв, як переживе її відхід. Міла обожнювала маму, а він… боготворив їх обох. Тепер йому доводилося забути про своє горе, зосередившись на порятунку доньки, також Міли.

На здивування, дівчинка спокійно поставилася до того, що їй доведеться довго перебувати в лікарні. Вона погладила батька по щокі і тихо сказала:

– Татку, не переживай так. Я не буду плакати, а ти зможеш спокійно працювати, а не сидіти зі мною вдома все час.

Валентин не знав, радіти чи плакати. Його восьмирічна донька говорила так, ніби була дорослою.

– Тримайте її! Чоловіче! – раптом роздався крик. Валентин здригнувся і подивився в бік шуму. З боку вулиці, задихаючись, до лікарні бігла дівчинка, а за нею гнався запиханий охоронець з магазину. Здавалося, вона щось вкрала. Пробігаючи повз машину Валентина, вона кинула на нього погляд, сповнений страху.

– Боже… навіть булку дитині пожаліли? – пробурчав він, виходячи з машини в момент, коли охоронець вже був поряд.

– Стривайте! Що ви кричите?

– Зараз я з вами розберуся! Уберіться з дороги!

Охоронець тільки тепер помітив Валентина і його автомобіль.

– Мені потрібно її догнати! Вона вкрала!

– А що вона вкрала? – усміхнувся Валентин.

– Пляшку води та булку… А хто знає, скільки ще в неї в кишенях!

Валентин дістав кілька купюр.

– Цієї суми точно вистачить, щоб розрахуватися і навіть відзначити повернення вкраденого, – пробурчав він собі під носа, проводжаючи поглядом видалящегося охоронця.

Після цього Валентин попрямував до кабінету лікаря. Зазвичай їх розмови були формальними, але сьогодні лікар затримав його трохи довше.

– Валентине Ігоровичу, є одне питання… Сьогодні Міла запитала, чи може вона спілкуватися з іншими дітьми з відділення.

– І що це означає? – насторожився Валентин, присідаючи у крісло.

– На мій погляд, це хороший знак. Вона починає цікавитися тим, що відбувається за межами її палати. Але не всі мої колеги розділяють цю точку зору. Багато вважають, що після тривалої ізоляції спілкування відразу з великою кількістю дітей може бути занадто складним для її психіки. Я не можу спростувати цей аргумент, хоча і не зовсім з ним згоден. Вам потрібно подумати, поговорити з Мілою і прийняти рішення – дозволити чи ні.

– Зрозуміло, знову хочете перекласти відповідальність на мене, – зітхнув Валентин.

Лікар зняв окуляри, витер їх і також зітхнув.

– Так, ви праві. Ми дуже хочемо, щоб ваша донька одужала, але… ми розуміємо, що якщо щось станеться, ви нас просто роздавите. А в відділенні більше п’ятнадцяти дітей.

Валентин підвівся і попрямував до виходу, але на порозі завмер.

– Дякую за чесність. Можливо, ви праві. Я поговорю з донькою.

Йому здалося, що лікар зітхнув з полегшенням. Перед тим як увійти до палати, Валентин спробував розтягнути губи в усмішці. Він не міг увійти до доньки з похмурим обличчям. Але скільки б не намагався, усмішка виходила вимученою. Зараз він побачить свою малечу, яка останнім часом майже не вставала і не могла їсти – не тому, що не хотіла, а тому що організм відмовлявся приймати їжу.

Двері тихо скрипнули, і Міла повернула голову. Спочатку вона подивилася налякано, неначе не впізнаючи батька, а потім усміхнулася:

– Привіт, татко!

Йому здалося, чи на її щоках справді з’явився легкий рум’янець?

– Як ти почуваєшся?

– Нормально.

Валентина раптом охопило дивне відчуття, наче донька хоче, щоб він швидше пішов. Але це було неможливо – адже крім медсестер і педагогів, закріплених до VIP-палат, вона нікого не бачила. Він сів на стілець біля ліжка і почав витягати смаколики.

– Я заїхав до магазину… Подивись, які гарні яблука!

– А, так, тато. Дякую, – тихо відповіла Міла.

Рука Валентина застигла над столиком. Там стояли тарілки – нещодавно принесли вечерю. Але здивувало його не це, а інше: тарілки були абсолютно порожніми.

– Міло, що тут відбувається?

Дівчинка зітхнула і сказала кудись убік:

– Виходь, не бійся. У мене добрий тато.

І в цей момент Валентин побачив, як з-за штори вийшла дівчинка – та сама, що пробігала повз його машину. Вона налякано дивилася на нього, а Міла заговорила:

– Татусю, будь ласка, не проганяй її! Дуже тебе прошу! Я навіть яблуко поділю з Катею. Куди вона піде? У неї нікого немає, а на вулиці холодно, темно, і вона була голодною і наляканою…

Валентин розгублено дивився на доньку. Та сиділа в ліжку, кусаючи губи, а щоки її зрадницьки почервоніли. Він повернувся до дівчинки, яка була старша Міли, можливо, на рік чи два.

– Ти Катя? – запитав він.

Дівчинка кивнула.

– Мене звуть Валентин Ігорович, я тато Міли.

Катя знову кивнула, а потім несміливо запитала:

– А ти справді Міла? Яке гарне ім’я!

Дочка слабко усміхнулася.

– Ні, я Машка. Але мама називала мене Мілою, і я завжди відгукувалася…

– А, ну так… мами вже немає, – зітхнула Катя. – В мене також немає мами, але це було так давно, що я її зовсім не пам’ятаю.

Валентин мовчки спостерігав, як дівчатка знайшли спільну мову. Катя обережно влаштувалася на краєчку ліжка, попередньо відкинувши простирадло, щоб не забруднити постіль своїм пом’ятим одягом. «Вигляд у неї ще той», – подумав він, машинально нарізаючи яблуко на частки. Протягнув по шматочку Мілі та Каті. Дівчатка взяли їх, продовжуючи шепіт. Валентин мимоволі усміхнувся.

– Бачу, вам є про що поговорити.

Донечка подивилася на нього з благанням.

– Татку, дозволь Кате залишитися! Вона полежить там, на диванчику. А ми ще трохи побалакаємо.

Валентин замислився. Дівчинка здавалася безневинною, але хто знає, що може статися.

– Слухай, Катя, у шафі є речі Міли. Вибери все, що тобі потрібно, і швиденько в душ! І щоб вийшла звідти людиною. А лікарю скажу, що до Міли приїхала сестра і залишиться на ніч. Але тільки дивіться у мене!

Міла радісно затупотіла в долоні.

– Дякую, татку!

Катя стрімко метнулася до шафи, обережно відкрила її і ахнула від здивування. Вибрала легкі штани та футболку. – Я швидко! – кинула вона і зникла за дверима ванної.

Коли двері за Катею закрилися, Валентин повернувся до доньки.

– Ну як ти, малечо?

– Татку, сьогодні було так нудно! Навіть плакати хотілося. Я попросилась до інших дітей, але лікар сказав, що потрібно твоє дозволення. А потім через вікно залізла Катя… уявляєш? Вікно ж високо!

– Так… Ти впевнена, що хочеш, щоб вона залишилася?

– Звичайно! Коли ти будеш уходити, попроси, щоб нам принесли солодкий гарячий чай.

Брови Валентина здивовано піднялися. Він просто кивнув. Йому довелося потрудитися, щоб організувати Кате нічліг. Навіть оплатив VIP-палату. Лікар покачав головою.

– Не знаю… Вам видніше, звичайно, але майте на увазі…

– Я вас почув. Приїду вранці на сніданок. Міла просила гарячий солодкий чай… дві кружки. Кого попросити?

Лікар здивовано глянув на нього.

– Дві? Для дівчинки і для себе?

– Саме так.

– Зараз розпоряджуся… Знаєте, береженого Бог береже.

– Що ви маєте на увазі?

– Поки нічого не скажу. Подивимося, як буде завтра. Тоді й поговоримо.

Валентин відчував, що з Мілою сьогодні сталося щось змінне. Але добре це чи погано, він не міг зрозуміти. Ночами він спав тривожно, кілька разів прокидаючись. Зрештою, зателефонував черговому лікарю, Михайлу Петровичу.

– Вибачте, що так пізно.

– Нічого страшного. Чесно кажучи, чекав вашого дзвінка раніше. Все гаразд. Вони балакали до дванадцяти ночі, поки Алла їх не розігнала. Зараз сплять. У Міли тиск в нормі, жодних стрибків. Свій чай вона випила сама.

– Дякую, Михайле Петровичу, – з полегшенням зітхнув Валентин і відразу провалився в тривожний сон.

В лікарні стояв характерний запах: молочної каші та чогось неуловимо дитячого. Валентин обережно пробирався між маленькими пацієнтами, які метушилися коридором. Дивно, але ті, хто пересувалися на милицях, анітрохи не відставали в швидкості від тих, у кого була лише пов’язка на голові.

Нарешті добравшись до палати доньки, він з полегшенням зітхнув. Лише зібрався відкрити двері, як вона раптом розчинилася. На порозі стояла Алла, медсестра, яка доглядала за Мілою. Ця добра молода жінка завжди викликала довіру. Вона поглянула на Валентина, крадькома смахнула сльози й тихо сказала:

– Ви не просто батько… Ви найкращий батько. Ніхто б не здогадався, що саме цього їй і не вистачало.

З цими словами Алла пішла, а Валентин, ошелешений, проводив її поглядом. «Зараз розберуся», – подумав він і завмер на порозі. Дівчатка його не помітили. Як вони могли помітити, якщо всю їх увагу було приковано до екрану телевізора, де мультяшна мишка знущалася над котом?

Вони сиділи на ліжку, піджавши ноги, і у кожної в руках була тарілка з кашею. Поглинаючи її за обидві щоки, вони заливались сміхом, а каша періодично вивалювалася з тарілок. Одяг Міли явно був малий для Каті – потрібно було щось придумати.

Валентин уважно спостерігав за дочкою. Вона зачерпнула ложку каші, відправила в рот – і нічого не сталося! Міла спокійно проковтнула і продовжила сміятися з мультфільму.

Катя першою помітила його. Вона тихенько штовхнула подругу ліктем і кивнула в бік батька. Міла обернулась. Валентин не втримався від здивованого зітхання. Ще вчора її погляд був порожнім, ніби вона не хотіла бачити і чути нічого навколо. А сьогодні перед ним сиділа жива, весела дівчинка… правда, виснажена до межі.

– Татусю! – радісно вигукнула Міла.

Він мовчки підійшов до ліжка й міцно обняв спочатку доньку, а потім і Катю. Так, зараз він був готовий зробити для цієї чужої дівчинки все, що завгодно. Але тут Катя раптом всхлипнула. Валентин стривожився.

– Прости, я зробив боляче? Сильно притиснув?

Катя похитала головою, а Міла рішуче схопила її за руку й суворо подивилася на батька.

– Тату, ти більше її не ображай! – заявила вона.

Валентин швидко закивав. Катя витерла сльози і тихо промовила:

– Я не з цього… Просто мене так давно ніхто не обіймав.

Через тиждень Валентин забрав доньку додому. Увесь цей час поруч з нею була Катя. Міла помітно окріпла, стала бігати коридорами з іншими дітьми і весело балакати. Поки лікарі, вражені “феноменальним” одужанням дитини, проводили її повне обстеження, Валентин зайнявся Катею.

Мати Кати зникла, коли дівчинці ледве виповнилося два роки. Куди вона пропала, ніхто не знав, та всі були впевнені, що її вже немає в живих. Життя вона вела далеко не безневинне. Після її зникнення Катя залишилася з бабусею, але та померла півроку тому. Дівчинку відправили в дитячий будинок, де в неї стався конфлікт з однією з нянь. Та піднімала на дитину руку, і Катя втекла. Ось і вся її сумна історія.

Коли Валентин приїхав за Мілою, Катя вже зібрала свої скромні речі. Вона встала, міцно обняла подругу, а потім несміливо поглянула на Валентина.

– Дякую вам… Я піду…

– І куди ж ти зібралася? – запитав він.

Їхні погляди зустрілися.

– Напевно, в дитячий будинок. На вулиці тепер холодно.

Валентин задумливо протягнув:

– Значить, даремно я облаштував кімнату поруч з Мілою? Ти… не хочеш стати її сестрою? – обережно запропонував він.

Першою від радості завизжала Міла та кинулася до батька на шию. За нею, всхлипывая, обняла його і Катя. Коли вони виходили з лікарні, плакали всі медсестри, що зібралися їх проводжати. Але Валентин бачив лише Аллу та її добрий, розуміючий погляд.

А через півроку він вже не міг уявити своє життя без Кати. Як і названі сестри – Міла та Катя – одна без одної.