Який урок я виніс із свого життя? Сьогодні, у свої 57 років, без родини та дітей, хочу сказати усім батькам одне – не втручайтеся у життя своїх доньок та синів. Не змушуйте їх жити за вашими правилами, бо те, що робить щасливими вас, не обов’язково зробить щасливими їх.

Я – живий приклад того, як у пориві забезпечити мені «найкраще», мої батьки відірвали мене від коханої.

Оксана була з бідної родини, а мої – мали землі й будинки, пишалися статком. Коли я привів її познайомитися, вони просто вигнали її, кинувши: «Не хочемо уродженки-жебрачки у родині!» Вона пішла – ображена, але з гордо піднятою головою. Відмовилася тікати зі мною кудись далеко. Казала, що рано чи пізно мої батьки знайдуть спосіб нас розлучити.

Вона вийшла заміж з сусідом – так само бідного, як і вона. Але вони працювали не покладаючи рук і збудували хатку на околиці міста. Народили трьох дітей, і кожного разу, коли я зустрічав її на вулиці, вона усміхалася і виглядала щасливою. Одного разу я спитав, чи любить вона свого чоловіка.

Вона відповіла, що зрозуміла: для сім’ї важливіше стабільність і взаєморозуміння. Бо якщо цього немає – самої любові замало.

Я не погоджувався, але не міг сперечатися. Я ніби зрадив їй тоді. Так і не зміг забути Оксану, і на відміну від неї – ніколи не одружився. Не уявляв життя з жінкою без кохання.

Моя мати й батько попробували знайти мені наречену на свій смак, але я щоразу відмовляв. Зрештою вони змирилися і лише благали мене продовжити рід. Та я не хотів нікого, крім Оксани. А вона вже побудувала своє життя – без мене.

Батьки постаріли, захворіли й один за одним пішли. Я залишився сам у нашому великому триповерховому будинку.

Друзі рідко заходять – вони онуками займаються, а мені не до них. Та й я їх уникаю. Радію їхньому щастю, але воно мені й болить.

У вихідні займаюся фарбуванням гойдалок та гіркою на дитячих майданчиках, іноді допомагаю в садочках. Роблю це безкоштовно – мені не потрібні гроші. Хай хоч чужі діти будуть щасливі.

Продав усі землі й нерухомість батьків. Частину віддав дитячим будинкам та школам. Один знайомий запитав, чому не допомагаю будинкам пристарілих. Але я не хочу.

Може, жорстоко, але це моя помста – за те, що вони лишили мене самотнім. Майбутнє – у дітях, а не у старих, чи не так?

А коли я помру, мій будинок перейде школі, де я вчився. Нехай роблять з ним, що хочуть – лише б на добро.