Привіт, слухай ось історію, тільки перероблену на наш лад…

Казали прямо в очі: «Не хочемо в сім’ю жебрачку!»

Мені 57, сім’ї та дітей нема, але хочу дам пораду всім батькам – не лізьте у життя своїх доньок та синів, не змушуйте їх жити за вашими правилами. Бо те, що робить щасливими вас, не обов’язково зробить щасливими їх.

Я – живий приклад того, як мої батьки, прагнучи да дадуть мені «найкраще», відірвали мене від жінки, яку любив більше за життя.

Марія була з бідної родини, а мої батьки пишалися своїми землями та хатами. Коли я привів її познайомитися, вони просто вигнали її, сказавши, що «жебрачки в родині не буде». Вона пішла – ображена, але з піднятою головою.

Відмовилась тікати зі мною кудись далеко, казала: «Рано чи пізно твої рідні зроблять усе, щоб нас розлучити».

Вийшла заміж за сусіда – такого сама, без гроша за душею. Та вони працювали не покладаючи рук і збудували хату на околиці міста. Народили трьох дітей. І скільки б я її не зустрічав – завжди була усміхнена, щаслива.

Якось спитав: «Кохаєш чоловіка?»

Вона відповіла, що зрозуміла: для сім’ї важливі стабільність і злагода. Бо якщо цього нема – самої любові замало.

Я не погоджувався, але сперечатись не міг – почувався зрадником.

Так і не пережив Марію. На відміну від неї, не одружився. Не уявляв життя з жінкою та дітьми без кохання.

Батьки намагалися підсунути мені наречених на свій смак, але я категорично відмовлявся. Згодом вони змирилися й благали мене знайти когось, аби «рід не перевівся». Але мені була потрібна лише вона. Та вже влаштувала своє життя – без мене.

Батьки постаріли, захворіли й покинули цей світ. Я лишився сам у нашій величезній триповерховій хаті.

Друзі тепер з онуками – їм не до мене. Та й я уникаю їх. Радію їхньому щастю, та воно ж і болить.

У вихідні я фарбую й ремонтую гойдалки та гірки на дитячих майданчиках. Іноді допомагаю в садочках. Роблю це безкоштовно, бо грошей мені не треба. Так я роблю щасливими чужих дітей.

Продав усі батьківські землі та хати. Гроші віддав школам та притулкам для сиріт.

Один знайомий спитав: «Чому не допоможеш будинку для літніх?» Але я не хочу.

Хоч це й жорстоко – так я мщу батькам, через яких лишився один.

Майбутнє – за дітьми, а не за старими, правда? Маленьким потрібні турбота та добрий старт. А коли помру, моя хата відійде школі, де я вчився. Нехай роблять із нею, що хочуть – лише б на добро.


Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *