Казали прямо в очі: «Не хочемо засмажену заміж!»
Мені 57, сім’ї немає, немає й дітей, але хочу дати пораду всім батькам: не втручайтеся у життя дочок і синів, не змушуйте їх жити за вашими правилами. Бо те, що щасливими робить вас, не обов’язкова зробить щасливими їх.
Я — живий приклад того, як у прагненні дати мені найкраще, моя мати й батько розлучили мене з жінкою, яку любив більше за себе.
Ганна була з бідної родини, а мої батьки мали спадкові поля й будинки та пишалися цим.
Коли я привів її знайомитись, вони просто вигнали її, сказавши: «Не виносимо засмажених заміж!» Вона пішла — ображена, але з гордо піднятою головою.
Відмовилась поїхати куди-небудь далеко разом.
Казала, що рано чи пізно мої рідні зроблять усього, щоб нас розлучити.
Вона вийшла заміж за сусіда — також без копійки за душе.
Та вони обидва міцно працювали й збудували собі хату на околиці міста.
Народили трьох дітей, і скільки б я не зустрічав її на вулиці, завжди була усміхнена й щаслива.
Якось запитав, чи любить чоловіка.
Вона відповіла, що зрозуміла: для родини важливі стабільність і взаєморозуміння. Бо без цього й гола любов не врятує.
Я не погоднився, але сперечатись не міг — не мав права, адже почувався зрадником.
Так і не зміг забути Ганну, і на відміну від неї не одружився.
Не уявляв, як можна жити з жінкою, народжувати дітей, не кохаючи її.
Матір і батько намагалися підшукати мені дівчат, які їм подобались і здавались гідними. Але я категорично відмовляв.
Зрештою вони змирились і почали благати, щоб я сам обрав собі дружину — заради продовження роду.
Але я не хотів нікого, крім Ганни. Її життя вже давно склалося, і місця для мене там не було.
Батьки постаріли, захворіли й, одного за одним, пішли.
Я лишився сам у нашому великому триповерховому будинку.
Друзі дедалі рідше знаходять час на зустрічі — вони заклопотані онуками. І я сам їх уникаю.
Радію їхньому щастю, але воно ж і болить.
У вихідні заповнюють час: фарбую гойдалки, лагоджу схилки та гірки на дитячих майданчиках.
Часом допомагаю у дитячих садочках.
Роблю це безкоштовно — грошей мені не треба. Так я роблю щасливими чужих дітей.
Продав усі поля й будинки, що лишились від батьків.
Гроші передав кільком школам і притулкам для дітей.
Один приятель спитав, чом не допомагаю будинкам для літніх. Але я не хочу.
Хай і жорстоко, але так я мстив батькам, через яких лишився сам.
Усе ж майбутнє — в дітях, а не в старців, так?
Дітям потрібні турбота й добрий початок у житті.
А коли помру — мій будинок перейде школі, де я вчився.
Хай роблять у ньому що хочать, чи продають. Головне — щоб на добру справу пішло.
Мудрість, що приходить через біль: інколи найбільше шкодить той, хто найбільше хоче добра. А щастя ні до кого не липне, якщо вимагати його на колінах.
Leave a Reply