Ось я, 57 років, без родини та дітей, але хочу дати пораду всім батькам — не лізьте у життя своїх доньок і синів, не змушуйте їх жити за вашими правилами. Бо те, що робить щасливими вас, зовсім не обов’язково зробить щасливими їх.

Я — живий приклад того, як у пошуках “найкращого” для мене мої батьки розлучили мене з жінкою, яку любив більше за себе.

Оксана була з бідної родини, а мої батька й мати пишалися своїми землями та хатами. Коли я привів її познайомитися, вони просто вигнали її, сказавши: “Не хочемо жебрачку за невістку!” Вона пішла — ображена, але з піднятою головою.

Вона відмовилась тікати зі мною кудись далеко. Казала, що рано чи пізно мої батьки зроблять усе, щоб нас розлучити.

Вийшла заміж за свого сусіда — такого ж простого, як і вона. Вдвох вони працювали не покладаючи рук і збудували хату на околиці міста. Народили троє дітей, і щоразу, коли я зустрічав її на вулиці, вона була усміхнена і щаслива.

Якось я запитав, чи любить вона свого чоловіка. Вона відповіла, що зрозуміла: для сім’ї важливіше стабільність і взаєморозуміння. Бо якщо цього немає, то й гола любов не врятує.

Я не погоджувався, але сперечатися не міг — почувався зрадником.

Я так і не зміг пережити Оксану. На відміну від неї, я не одружився. Не уявляв, як можна жити з жінкою, народжувати дітей, не кохаючи її.

Моя мати й батько намагалися сватати мені дівчат, які їм подобалися, але я категорично відмовлявся. Зрештою вони змирилися й просили вже обрати когось на свій смак, аби лише продовжити рід.

Та я не хотів нікого, крім Оксани. Але вона давно впорядкувала своє життя, і місця для мене в ньому вже не було.

Батьки постаріли, захворіли й поступово пішли з цього світу. Я залишився сам у нашій великій триповерховій хаті.

Зустрічаюся з друзями все рідше — вони вже доглядають онуків, і їм не до мене. А я їх і сам уникаю. Радію їхньому щастю, але воно мене болить.

У вихідні я займаю час, фарбуючи й лагодячи гойдалки, гірки та дитячі майданчики у нашому місті. Іноді допомагаю прибирати дитячі садки. Роблю це безкоштовно, бо гроші мені не потрібні. Так я роблю щасливими чужих дітей.

Продав усі батьківські землі. На отримані кошти зробив внески до декількох шкіл і дитячих будинків.

Один друг запитав, чому я не допомагаю будинкам для літніх. Але я не хочу.
Хай це й звучить жорстоко, але так я мщу батькам, через яких залишився самотнім.

Майбутнє — у дітях, а не в старих, правда? Маленьким потрібно більше турботи й добрий старт.

А коли я помру, моя хата перейде до школи, яку закінчив. Нехай роблять із нею, що хочуть — чи використовують, чи продадуть. Головне, щоб це було на добру справу.