– Степан, я не розумію, чого ти хочеш, – промовила Катерина.

– Нічого особливого, – відказав Степан. – Просто хочу трохи побути наодинці, перепочити. Ось… З’їзди на дачу, розслабся, скинь кілька кіло. А то зовсім розпливлася.

Він з огидою окинув поглядом фігуру дружини. Катерина знала, що набрала вагу через лікування, але сперечатися не стала.

– Де ця дача? – запитала вона.

– У дуже мальовничому місці, – усміхнувся Степан. – Тобі повинно сподобатися.

Катерина вирішила не конфліктувати. Їй також хотілося відпочити. «Мабуть, ми просто втомилися один від одного, – думала вона. – Нехай скучикує. А я не повернусь, поки він сам не попросить».

Вона почала збирати речі.

– Ти не ображаєшся? – уточнив Степан. – Це ненадовго, просто щоб відпочити.

– Ні, все гаразд, – видавила усмішку Катерина.

– Тоді я пішов, – Степан чмокнув її в щоку і вийшов.

Катерина тяжко зітхнула. Їхні поцілунки давним-давно втратили колишню теплоту.

Дорога зайняла значно більше часу, ніж очікувалося. Катерина двічі збивалася з курсу – навігатор глючив, а мобільного зв’язку не було. Нарешті, вона побачила табличку з назвою села. Місце виявилося глухим, будинки, хоч і дерев’яні, але охайні, з різьбленими наличниками.

«Сучасних зручностей тут явно немає», – подумала Катерина.

Вона не помилилася. Будинок виявився напівзруйнованою хатою. Без машини та телефону вона б відчула себе в минулому столітті. Катерина дістала мобільний.
«Зараз зателефоную йому», – вирішила вона, але зв’язку досі не було.

Сонце клонилося до заходу, Катерина втомилася. Якщо не зайти в будинок, доведеться ночувати в машині.

Повернутися до міста не хотілося, та й давати Степану привід говорити, що вона не впорається, також не хотілося.

Катерина вибралася з машини. Її яскраво-червона куртка виглядала кумедно серед сільського пейзажу. Вона усміхнулася сама собі.

– Що ж, Катерина, не пропадемо, – сказала вона вголос.

Вранці її розбудив пронизливий крик півня під вікном машини, в якій вона й заснула.

– Ну який же шум? – пробурчала Катерина, опускаючи стекло.

Півень глянув на неї одним оком і знову завибрикував.

– Чого ти кричиш? – обурилася Катерина, але тут побачила, як повз вікно пролетів віник, і півень замовк.

На порозі стояв літній чоловік.

– Добрий день! – привітав він її.

Катерина з подивом розглядала його. Здавалося, такі персонажі вже не залишилися – ніби зійшов з картинки.

– Не сердіться на нашого півня, – сказав дід. – Хороший, лише оре, наче різали.

Катерина розсміялася, сон відразу зник. Дід також усміхнувся.

– Ти до нас надовго чи в гості?

– На відпочинок, наскільки вистачить терпіння, – відповіла Катерина.

– Заходь до нас, дівчинко. На сніданок. Познайомишся з бабусею. Вона пече пироги… Та ось немає кому їх їсти. Внуки раз на рік приїжджають, діти також…

Катерина не відмовилася. Треба ж познайомитися з сусідами.

Жінка Петра Ілліча виявилася справжньою казковою бабусею – у фартусі, з хусткою, з беззубою усмішкою і добрими зморшками. У домі панували чистота і затишок.

– Як у вас чудово! – захопилася Катерина. – Чому ж діти так рідко приїжджають?

Анна Матвіївна махнула рукою.

– Ми самі просимо їх не їхати. Доріг немає. Після дощу тиждень не виїдеш. Раніше був міст, хоч і старий. А років п’ять тому обвалився. Живемо як відлюдники. Раз на тиждень Степан їздить до магазину. Лодка не витримує. Степан міцний, але вік…

– Божественні пиріжки! – похвалила Катерина. – Чи нікому немає діла до людей? Хтось же має це робити.

– Так кому ми потрібні? П’ятдесят людей всього. Раніше тисяча жила. А тепер роз’їхалися.

Катерина задумалася.

– Дивно. А адміністрація де?

– На тій стороні моста. А в об’їзд – 60 кілометрів. Думаєш, ми не ходили? Відповідь одна: немає грошей.

Катерина зрозуміла, що знайшла собі заняття на відпочинок.

– Розкажіть, де знайти адміністрацію. Або поїдете зі мною? Дощу не передбачається.

Старички переглянулися.

– Ти серйозно? Ти ж на відпочинок приїхала.

– Цілком серйозно. Відпочинок може бути різним. А раптом я ще приїду, а тут дощ? Я і для себе постараюся.

Старички тепло усміхнулися.

В міській адміністрації їй відповіли:

– Скільки можна допікати! Ви робите з нас злочинців. Подивіться на міські дороги! Хто, на вашу думку, дасть гроші на міст у село, де півсотні жителів? Шукайте спонсора. Наприклад, Соколовського. Чули про нього?

Катерина кивнула. Звісно, чула – цей Соколовський власник фірми, де працює її чоловік. Він родом звідси, батьки переїхали у місто, коли йому було близько десяти років.

Прокручуючи все в голові всю ніч, Катерина наважилася. Вона знала номер Соколовського – чоловік кілька разів телефонував з її телефону. Вирішила не згадувати, що Степан її чоловік, а зателефонувати як стороння людина.

Перший раз не вдалося поговорити, вдруге – Соколовський вислухав її, помовчав, потім розсміявся.

– Знаєте, я вже забув, що там народився. Як там зараз?

Катерина зраділа.

– Дуже красиво, спокійно, люди чудові. Я відправлю фото і відео. Ігор Борисович, я обійшла всі інстанції – ніхто не хоче допомагати старикам. Залишаєтеся тільки ви.

– Подумаю. Відправте фото, хочу згадати, як там було.

Катерина два дні старанно знімала відео і фотографії для Соколовського. Повідомлення були прочитані, але відповіді не було. Вона вже вирішила, що все марно, коли Ігор Борисович зателефонував сам: – Катерино Василівно, не могли б ви завтра під’їхати в офіс на Леніна близько трьох? І підготуйте попередній план робіт.

– Звісно, дякую, Ігор Борисович!

– Знаєте, це ніби занурення в дитинство. Життя таке бігство – немає часу зупинитися і помріяти.

– Розумію вас. Але вам варто приїхати особисто. Завтра я обов’язково буду.

Лише поклавши трубку, Катерина усвідомила: це той самий офіс, де працює її чоловік. Вона усміхнулася: буде цікавий сюрприз.

Прийшла заздалегідь, до зустрічі залишався ще годину. Припаркувавши машину, вона попрямувала до кабінету чоловіка. Секретаря не виявилося на місці. Ввійшла всередину, почула голоси з кімнати відпочинку і пішла туди. Там був Степан та його секретарка.

З побаченого Катерина явно розгубилася. Вона завмерла у дверях, а Степан стрибнув, намагаючись натягнути штани.

– Катю, що ти тут робиш?

Катерина вибігла з кабінету, у коридорі зіштовхнулася з Ігорем Борисовичем, сунула йому документи і, не стримуючи сліз, побігла до виходу. Як добралась до села, не пам’ятає. Упала на ліжко і розплакалася.

Вранці стук у двері розбудив її. На порозі стояв Ігор Борисович з групою людей.

– Добрий ранок, Катерино Василівно. Бачу, вчора ви були не готові говорити, тому приїхав сам. Чаю наллєте?

– Звісно, проходьте.

Ігор жодним словом не згадав про вчорашнє. За чаєм до дому зібралися майже всі жителі села. Ігор виглянув у вікно.

– Ого, делегація! Катерино Василівно, це випадково не дід Ілліч?

Катерина усміхнулася: – Він самий.

– Тридцять років тому він вже був дідом, а його господиня годувала нас пирогами.

Чоловік стурбовано глянув на Катерину, і вона швидко відповіла: – Анна Матвіївна жива-здорова і пече свої знамениті пироги.

День пролетів у клопотах. Люди Ігора вимірювали, записували, рахували.

– Катерино Василівно, можна запитання? – звернувся Ігор. – Щодо вашого чоловіка… Ви його пробачите?

Катерина задумалася, потім усміхнулася: – Ні. Знаєте, я навіть вдячна йому за те, що так вийшло… А чому?

Ігор промовчав. Катерина встала, оглянула дім: – Якщо міст з’явиться, тут можна зробити дивовижне місце! Відремонтувати будинки, створити куточки для відпочинку. Природа неторкнута, справжня. Але зайнятися цим нікому. А якщо б ви не захотіли повернутися в місто…

Ігор милувався нею. Жінка особлива, рішуча, розумна. Раніше він цього не помічав, але тепер бачив її в усій красі.

– Катю, я можу ще приїхати?

Вона уважно глянула на нього: – Приезжайте, буду рада.

Будівництво моста йшло стрімко. Жителі дякували Катерині, молодь почала повертатися. Ігор став частим гостем.

Чоловік кілька разів телефонував, але Катерина ігнорувала дзвінки, потім занесла номер до чорного списку.

Рано вранці пролунав стук. Сонна Катерина відкрила двері, очікуючи біди, але на порозі стояв Степан.

– Привіт, Катю. Я за тобою. Хватить дуться. Пробач, – сказав він.

Катерина розсміялася: – «Пробач»? Це все?

– Ну, ладно тобі… Збирайся, поїхали додому. Не прогонитимеш же мене? І взагалі, дім-то не твій, не забула?

– Зараз як прогоню! – вигукнула Катерина.

З дверей вийшов Ігор у домашньому одязі: – Цей дім куплений на кошти моєї фірми. Або ви, Степане Олександровичу, вважаєте мене дурнем? Зараз в офісі ревізія, і вам доведеться відповісти на багато питань. А Катерину я попросив би не турбуватися – це шкідливо в її стані…

Очі Степана округлилися. Ігор обняв Катерину: – Вона моя наречена. Будьте ласкаві залишити дім. Документи на розлучення вже подані, чекайте повістки.

Весілля зіграли в селі. Ігор зізнався, що знову полюбив це місце. Міст збудували, відремонтували дорогу, відкрили магазин. Люди почали купувати будинки під дачі. Катерина з Ігорем також вирішили оновити свій дім – щоб було куди приїжджати, коли з’являться діти.