– Степан, я не розумію, чого ти хочеш, – сказала Катерина.

– Та нічого особливого, – відповів Степан. – Просто хочу побути наодинці, відпочити. От… Съїж на дачу, розслабся, скинь кілька кілограмів. А то зовсім розпливлася.

Він з презирством окинув поглядом постать дружини. Катерина знала, що набрала вагу через лікування, але сперечатися не стала.

– Де ця дача? – запитала вона.

– У дуже живописному місці, – усміхнувся Степан. – Тобі повинно сподобатись.

Катерина вирішила не сперечатися. Їй теж хотілося відпочити. «Мабуть, ми просто втомилися одне від одного, – подумала вона. – Нехай сумує. А я не повернусь, поки він сам не попросить».

Вона почала збирати речі.

– Ти не ображаєшся? – уточнив Степан. – Це ненадовго, просто щоб відпочити.

– Ні, все в порядку, – виштовхнула усмішку Катерина.

– Тоді я пішов, – Степан поцілував її в щоку і вийшов.

Катерина важко зітхнула. Їхні поцілунки давно втратили колишню тепло.

Дорога зайняла набагато більше часу, ніж очікувалося. Катерина двічі збивалася з шляху – навігатор не працював, а мобільний зв’язок пропав. Нарешті з’явилася табличка з назвою села. Місце виявилося глухим, доми, хоч і дерев’яні, але акуратні, з різьбленими наличниками.

«Сучасних зручностей тут явно немає», – подумала Катерина.

Вона не помилилася. Дім виявився напівзруйнованою хатинкою. Без машини й телефона вона відчувала себе як у минулому столітті. Катерина дістала мобільний.
«Зараз зателефоную йому», – вирішила вона, але зв’язку знову не було.

Сонце клонилося до заходу, Катерина втомилася. Якщо не зайти в дім, доведеться ночувати в машині.

Повернутись до міста не хотілося, та й не хотіла давати Степану привід казати, що вона не справляється.

Катерина вийшла з машини. Її яскраво-червона куртка виглядала смішно серед сільських пейзажів. Вона усміхнулася сама собі.

– Ну що ж, Катрусю, не пропадемо, – промовила вона вголос.

Вранці її розбудив пронизливий крик півня під вікном машини, в якій вона і заснула.

– Ну що за шум? – проворчала Катерина, опускаючи скло.

Півень подивився на неї одним оком і знову закричав.

– Та що ти верещиш? – обурилася Катерина, але тут побачила, як повз вікно пролетів віник, і півень замовк.

На порозі з’явився літній чоловік.

– Добрий день! – привітав він її.

Катерина здивовано розглядала його. Такі персонажі, здавалося, вже не залишилися – немов зійшов з картинок.

– Не сердьтесь на нашого півня, – сказав дідусь. – Він хороший, тільки кричить, наче його ріжуть.

Катерина засміялася, сон одразу злетів. Дідусь також усміхнувся.

– Ти до нас надовго чи в гостях?

– На відпочинок, на скільки вистачить терпіння, – відповіла Катерина.

– Заходь до нас, дівчинко. На сніданок. Познайомишся з бабусею. Вона пече пироги… А от їсти нікому. Внуки раз на рік приїжджають, діти також…

Катерина не відмовилася. Треба ж познайомитись із сусідами.

Дружина Петра Ілліча виявилася справжньою казковою бабусею – у фартушку, платочку, з беззубою усмішкою і добрими зморшками. У домі панували чистота і затишок.

– Як у вас чудово! – захопилася Катерина. – Чому ж діти так рідко приїжджають?

Анна Матвіївна відмахнулась.

– Ми самі просимо їх не їздити. Доріг немає. Після дощу тиждень не виїдеш. Раніше був міст, хоч і старий. А років п’ять назад обвалився. Живемо як відлюдники. Раз на тиждень Степаніч їздить до магазину. Човен не витримує. Степаніч міцний, але вік…

– Божевільні пиріжки! – похвалила Катерина. – Неужели нікому немає діла до людей? Хтось має цим займатись.

– Так кому ми потрібні? П’ятдесят людей всього. Раніше тисяча жила. А зараз роз’їхалися.

Катерина замислилася.

– Дивно. А адміністрація де?

– На тій стороні мосту. А об’їзд – 60 кілометрів. Думаєш, ми не ходили? Відповідь одна: грошей немає.

Катерина зрозуміла, що знайшла собі заняття на відпочинок.

– Розкажіть, де знайти адміністрацію. Або поїдете зі мною? Дощу не передбачається.

Дідусі переглянулися.

– Ти серйозно? Ти ж приїхала на відпочинок.

– Цілком серйозно. Відпочинок може бути різним. А раптом я ще приїду, а тут дощ? Я і для себе постараюся.

Дідусі тепло усміхнулися.

В міській адміністрації їй сказали:

– Скільки можна нас турбувати! Ви робите з нас злочинців. Подивіться на міські дороги! Хто, на вашу думку, дасть гроші на міст у село, де півсотні мешканців? Шукайте спонсора. Наприклад, Соколовського. Чули про нього?

Катерина кивнула. Звісно, чула – цей Соколовський власник фірми, де працює її чоловік. Він родом звідси, батьки переїхали до міста, коли йому було близько десяти років.

Продумавши все ніч, Катерина вирішила. Вона знала номер Соколовського – чоловік кілька разів телефонував з її телефону. Вирішила не згадувати, що Степан її чоловік, а зателефонувати як стороння людина.

Перший раз не змогла поговорити, вдруге – Соколовський вислухав її, помовчав, потім засміявся.

– Знаєте, я вже забув, що там народився. Як тепер там?

Катерина зраділа.

– Дуже гарно, спокійно, люди чудові. Я надішлю фото та відео. Ігор Борисович, я обійшла всі інстанції – ніхто не хоче допомагати старикам. Залишаєтеся тільки ви.

– Подумаю. Надішліть фото, хочу згадати, як там було.

Катерина два дні старанно знімала відео і фотографії для Соколовського. Повідомлення були прочитані, але відповіді не було. Вона вже вирішила, що все марно, коли Ігор Борисович зателефонував сам: – Катерино Василівно, не могли б ви завтра під’їхати в офіс на вулицю Леніна близько трьох? І підготуйте попередній план робіт.

– Звісно, дякую, Ігор Борисович!

– Знаєте, це немов занурення в дитинство. Життя така гонка – немає часу зупинитися і помріяти.

– Розумію вас. Але вам варто приїхати особисто. Завтра я обов’язково буду.

Лише поклавши трубку, Катерина усвідомила: це той самий офіс, де працює її чоловік. Вона усміхнулася: буде цікавий сюрприз.

Приїхала заздалегідь, до зустрічі залишалася ще година. Припаркувавши машину, вона направилася до кабінету чоловіка. Секретарки не було на місці. Вона зайшла всередину, почула голоси з кімнати відпочинку і пішла туди. Там був Степан і його секретарка.

Убачивши Катерину, вони явно розгубилися. Вона застигла у дверях, а Степан підскочив, намагаючись натягнути штани.

– Катю, що ти тут робиш?

Катерина вийшла з кабінету, в коридорі наткнулася на Ігоря Борисовича, сунула йому документи і, не стримуючи сліз, побігла до виходу. Як добралась до села, не пам’ятає. Упала на ліжко і розридалася.

Вранці стук у двері розбудив її. На порозі стояв Ігор Борисович з групою людей.

– Доброго ранку, Катерино Василівно. Бачу, вчора ви не були готові говорити, тому приїхав сам. Чаю нальєте?

– Звісно, проходьте.

Ігор ні словом не обмолвився про вчорашнє. За чаєм до дому зібрались практично всі мешканці села. Ігор виглянув у вікно.

– Ого, делегація! Катерино Василівно, це випадково не дід Ілліч?

Катерина усміхнулася: – Він самий.

– Тридцять років тому він уже був дідом, а його господиня годувала нас пирогами.

Чоловік тривожно подивився на Катерину, і вона швидко відповіла: – Анна Матвіївна жива-здорова і пече свої знамениті пироги.

День пролетів у турботах. Люди Ігоря вимірювали, записували, рахували.

– Катерино Василівно, можна питання? – звернувся Ігор. – Щодо вашого чоловіка… Ви його простите?

Катерина задумалася, потім усміхнулася: – Ні. Знаєте, я навіть вдячна йому за те, що все так вийшло… А що?

Ігор замовк. Катерина встала, оглянула дім: – Якщо міст з’явиться, тут можна зробити дивовижне місце! Відремонтувати будинки, створити куточки для відпочинку. Природа неторкнута, справжня. Але займатися нікому. А якби ви не захотіли повернутися до міста…

Ігор захоплено дивився на неї. Жінка особлива, рішуча, розумна. Раніше він цього не помічав, але тепер бачив її у всій красі.

– Катю, я можу ще приїхати?

Вона уважно подивилася на нього: – Призбирайтесь, буду рада.

Будівництво мосту йшло стрімко. Мешканці дякували Катерині, молодь почала повертатися. Ігор став частим гостем.

Чоловік кілька разів телефонував, але Катерина ігнорувала дзвінки, потім занесла номер в чорний список.

Рано-вранці роздався стук. Сонна Катерина відкрила двері, очікуючи неприємностей, але на порозі стояв Степан.

– Привіт, Катю. Я за тобою. Хватить дуться. Вибач, – сказав він.

Катерина засміялась: – «Вибач»? Це все?

– Ну, ладно тобі… Збирайся, поїхали додому. Не прогонеш же мене? А взагалі, дім-то не твій, не забула?

– Зараз як прогоню! – вигукнула Катерина.

Скрипнула двері, з кімнати вийшов Ігор у домашньому одязі: – Цей дім куплений на кошти моєї фірми. Або ви, Степане Олександровичу, вважаєте мене дурнем? Зараз в офісі ревізія, і вам доведеться відповісти на багато питань. А Катерину я просив би не переживати – це шкідливо в її стані…

Очі Степана округлилися. Ігор обняв Катерину: – Вона моя наречена. Будь ласка, покиньте дім. Документи на розлучення вже подані, чекайте сповіщення.

Весілля відзначили в селі. Ігор зізнався, що знову полюбив це місце. Міст збудували, відремонтували дорогу, відкрили магазин. Люди почали купувати будинки під дачі. Катерина з Ігорем також вирішили оновити свій дім – щоб було куди приїжджати, коли з’являться діти.