Валентин обережно припаркував свій автомобіль на єдиному вільному місці біля дитячої лікарні. На жаль, сьогодні тут було особливо людно – автомобілі заполонили всі доступні парковочні зони. Кожного дня він приїжджав сюди, наче на роботу: завершував справи, заходив у улюблену кав’ярню, щоб випити чашечку кави, та поспішав до донечки, щоб провести з нею хоча б трохи часу. Вже кілька місяців дівчинка лікувалася в клініці.

Що саме сталося з дитиною, лікарі так і не змогли чітко пояснити. Валентин звертався до найкращих фахівців, але ті лише повторювали одне: мозок працює самостійно, контролюючи все інше. Це виводило Валентина з себе.

– Ви просто ховаєте свою безпорадність за цими складними термінами! – одного разу не витримав він.

Медики тільки знизували плечима, опускаючи погляди.

– Це результат величезного стресу. Мозок створює бар’єри, які ми не можемо контролювати, – намагався пояснити один з лікарів.

– Я нічого не розумію! Дівчинка гасне на моїх очах, а ви говорите, що її не можна вилікувати?! У мене є гроші, я готовий віддати абсолютно все! За ради Міли я віддам останнє!

– Гроші тут безсилі, – тихо зітхнув лікар.

– А що тоді допоможе?! Скажіть мені! Я знайду це, куплю!

– Це неможливо купити… Чесно, навіть не знаю, як вам пояснити… Має статися щось особливе. Або, навпаки, чогось не має статися, щоб організм… мозок… зміг налаштуватися знову.

– Що ви таке говорите?! Може, ще до бабки лікарки порадите звернутися? – вибухнув Валентин.

Сивий лікар уважно поглянув на нього.

– Знаєте, якщо ви зважитеся, я навіть не буду вас відмовляти. Повторю: звичайні методи тут безсилі. Ми можемо лише забезпечити спокій, позитивні емоції… і підтримувати організм медикаментами. І ще одне скажу вам, – лікар знизив голос, – я б на вашому місці залишив доньку в лікарні. Її двічі вже привозили на швидкій. Розумієте, коли вона впадає в таке становище, поки її доставляють сюди, існує ризик не встигнути. А тут, під постійним наглядом, такого не станеться.

Валентин схопився за голову. Він до смерті боявся втратити дружину, відчував, що це може статися в будь-який момент, і сам не уявляв, як переживе її відхід. Міла обожнювала маму, а він… боготворив їх обох. Тепер йому довелося забути про своє горе, зосередившись на порятунку доньки, теж Міли.

На його здивування, дівчинка спокійно ставилася до того, що їй доведеться довго залишатися в лікарні. Вона погладила батька по щоці й тихо сказала:

– Тато, не переживай так. Я не буду плакати, а ти зможеш спокійно працювати, а не сидіти вдома зі мною весь час.

Валентин не знав, радіти чи плакати. Його восьмирічна донька говорила так, наче була дорослою.

– Тримайте її! Чоловік! – раптом пролунав крик. Валентин здригнувся і глянув у бік шуму. З вулиці до лікарні мчала дівчинка, за нею гнався запихаючись охоронець з магазину. Схоже, вона щось вкрала. Пробігаючи повз автомобіль Валентина, вона кинула на нього погляд, сповнений страху.

– Боже… навіть булку дитині не пожалкували, що чи? – пробурчав він, виходячи з машини, якраз у той момент, коли охоронець вже був близько.

– Стоп! Що крикливе?

– Зараз я з вами розберуся! А ну, з дороги!

Охоронець тільки тепер помітив Валентина та його автомобіль.

– Мені потрібно її наздогнати! Вона вкрала!

– Та що вона там вкрала? – усміхнувся Валентин.

– Пляшку води й булку… А хто знає, скільки ще в неї в кишенях!

Валентин дістав кілька купюр.

– Цієї суми точно вистачить, щоб розрахуватися й навіть відзначити повернення вкраденого, – пробурчав він, коли проводжав поглядом віддаляючогося охоронця.

Після цього Валентин вирушив до кабінету лікаря. Зазвичай їхні бесіди були формальними, але сьогодні лікар затримав його трохи довше.

– Валентине Ігоровичу, є одне питання… Сьогодні Міла запитала, чи можна їй спілкуватися з іншими дітьми з відділення.

– І що це означає? – насторожився Валентин, присідаючи на стілець.

– На мій погляд, це хороший знак. Вона починає проявляти інтерес до того, що відбувається за межами її палати. Однак не всі мої колеги розділяють цю точку зору. Багато вважають, що після тривалої ізоляції спілкування одразу з великою кількістю дітей може бути занадто важким для її психіки. Я не можу спростувати цей аргумент, хоча повністю з ним і не згоден. Вам потрібно подумати, поговорити з Мілою і прийняти рішення – дозволити чи ні.

– Зрозуміло, знову хочете перекласти відповідальність на мене, – зітхнув Валентин.

Лікар зняв окуляри, витер їх і теж зітхнув.

– Так, ви праві. Ми дуже хочемо, щоб ваша донька одужала, але… ми розуміємо, що якщо щось станеться, ви нас просто роздавите. А в відділенні більше п’ятнадцяти дітей.

Валентин піднявся і пішов до виходу, але на порозі зупинився.

– Дякую за чесність. Можливо, ви праві. Я поговорю з донькою.

Йому здалося, що лікар зітхнув з полегшенням. Перед тим, як увійти в палату, Валентин намагався потягнути губи в усмішці. Він не міг зайти до доньки з похмурим обличчям. Але скільки не старався, усмішка виходила в’ялою. Зараз він побачить свою маленьку, яка в останній час майже не вставала й не могла їсти – не тому, що не хотіла, а тому, що організм відмовлявся приймати їжу.

Двері тихо скрипнули, і Міла повернула голову. Спочатку вона подивилася зі страхом, наче не впізнаючи батька, а потім усміхнулася:

– Привіт, тато!

Йому здалося, чи дійсно на її щоках з’явився легкий румянець?

– Як себе почуваєш?

– Нормально.

Валентина раптом охопило дивне відчуття, ніби донька хоче, щоб він якомога швидше пішов. Але це було неможливо – адже, крім медсестер і педагогів, прикріплених до VIP-палат, вона нікого не бачила. Він сів на стілець біля ліжка і почав діставати частування.

– Я заїхав у магазин… Подивися, які красиві яблука!

– А, так, тато. Дякую, – тихо відповіла Міла.

Рука Валентина затрималася над столиком. Там стояли тарілки – їх нещодавно принесли на вечерю. Але його здивувало не це, а інше: тарілки були абсолютно порожніми.

– Міло, що тут відбувається?

Дівчинка зітхнула і сказала кудись в бік:

– Виходь, не бійся. У мене добрий тато.

І тут Валентин побачив, як із-за штори вийшла дівчинка – та сама, що пробігала повз його автомобіль. Вона злякано дивилася на нього, а Міла заговорила:

– Татусю, будь ласка, не проганяй її! Дуже тебе прошу! Я навіть яблуко поділюся з Катюшею. Куди вона піде? У неї нікого немає, а надворі холодно, темно, і вона була голодна і налякана…

Валентин розгублено дивився на доньку. Та сиділа в ліжку, кусаючи губи, а щоки її предательськи червоніли. Він повернувся до дівчинки, яка була старша Міли, можливо, на рік-два.

– Ти Катюша? – запитав він.

Дівчинка кивнула.

– Мене звати Валентин Ігорович, я тато Міли.

Катя знову кивнула, а потім несміливо запитала:

– А ти справді Міла? Яке красиве ім’я!

Донька слабо усміхнулася.

– Ні, я Машка. Але мама називала мене Мілою, і я завжди відгукувалася…

– А, ну так… мами вже немає, – зітхнула Катюша. – У мене теж немає мами, але це було так давно, що я її зовсім не пам’ятаю.

Валентин мовчки спостерігав, як дівчата знайшли спільну мову. Катя обережно влаштувалася на краєчку ліжка, попередньо загорнувши простиню, щоб не заплямити постіль своїм потертим одягом. «Вигляд у неї ще той», – подумав він, машинально нарізаючи яблуко на дольки. Протягнув по шматочку Мілі та Каті. Дівчата взяли їх, продовжуючи шептатися. Валентин мимоволі усміхнувся.

– Дивлюся, вам є про що поговорити.

Донька глянула на нього благаюче.

– Тато, ну дозволь Кате залишитися! Вона полежить там, на диванчику. А ми ще трохи побалакаємо.

Валентин задумався. Дівчинка здавалася безневинною, але хто знає, що може статися.

– Слуай, Катя, в шафі є речі Міли. Бери все, що тобі потрібно, і біжи в душ! І щоб вийшла з нього людиною. А лікарю скажу, що до Міли приїхала сестричка і залишиться на ніч. Але тільки дивіться у мене!

Міла радісно затупотіла в долоні.

– Дякую, татусю!

Катя стрімголов кинулася до шафи, обережно відкрила її і ахнула від подиву. Вибрала легкі штани і футболку. – Я швидко! – кинула вона і зникла за дверима ванної.

Коли двері закрилися за Катею, Валентин повернувся до доньки.

– Ну як ти, дитино?

– Тато, сьогодні було так нудно! Навіть хочеться плакати. Я попросилася до інших дітей, але лікар сказав, що потрібне твоє дозволення. А потім через вікно залізла Катя… уявляєш? Вікно ж високо!

– Так… ти впевнена, що хочеш, щоб вона залишилася?

– Звісно! Коли ти будеш йти, попроси, щоб нам принесли солодкий гарячий чай.

Брови Валентина здивовано піднялися. Він просто кивнув. Йому довелося потрудитися, щоб організувати Катеночі ночівлю. Навіть оплатив VIP-палату. Лікар лише похитав головою.

– Не знаю… Вам відомо, але майте на увазі…

– Я вас почув. Прийду вранці на сніданок. Міла просила гарячий солодкий чай… дві чашки. Кого попросити?

Лікар здивовано глянув на нього.

– Дві? Для дівчинки і для себе?

– Саме так.

– Зараз розпоряджуся… Знаєте, бережи бога бережи.

– Що ви маєте на увазі?

– Поки нічого не скажу. Подивимося, як буде завтра. Тоді й поговоримо.

Валентин відчував, що з Мілою сьогодні відбулося щось змінне. Але добре це чи погане, він не міг зрозуміти. Вночі він спав неспокійно, кілька разів прокидався. Врешті-решт, він зателефонував черговому лікарю, Михайлу Петровичу.

– Вибачте, що так пізно.

– Нічого страшного. Чесно кажучи, чекав вашого дзвінка раніше. Все в порядку. Вони балакали до півночі, поки Алла їх не розігнала. Зараз сплять. У Міли тиск у нормі, ніяких скачків. Свій чай вона випила сама.

– Дякую, Михайле Петровичу, – з полегшенням видихнув Валентин і одразу провалився в тривожний сон.

У лікарні стояв характерний запах: молочної каші і чогось неуловимо дитячого. Валентин обережно пробирався між маленькими пацієнтами, які сновигали коридором. Дивно, але ті, хто пересувався на милицях, анітрохи не поступалися у швидкості тим, у кого була тільки пов’язка на голові.

Нарешті добравшись до палати доньки, він з полегшенням зітхнув. Тільки зібрався відчинити двері, як вони раптом різко відчинилися. На порозі стояла Алла, медсестра, яка наглядала за Мілою. Ця добросердечна молода жінка завжди викликала довіру. Вона глянула на Валентина, таємно витерла сльози і тихо сказала:

– Ви не просто батько… Ви найкращий батько. Ніхто б не здогадався, що саме цього їй і не вистачало.

З цими словами Алла пішла, а Валентин, ошелешений, проводив її поглядом. «Розберуся зараз», – подумав він і затримався на порозі. Дівчата його не помітили. Як вони могли помітити, якщо вся їхня увага була прикута до екрану телевізора, де мультяшна мишка знущалася над котом?

Вони сиділи на ліжку, піджавши ноги, і кожна тримала тарілку з кашею. Уплітаючи її за обидві щоки, вони заливалися сміхом, а каша періодично витікала з тарілок. Одяг Міли явно був замалий для Каті – потрібно щось придумати.

Валентин уважно спостерігав за донькою. Вона зачерпнула ложку каші, поклала в рот – і нічого не сталося! Міла спокійно проковтнула й продовжила сміятися над мультфільмом.

Катя першою помітила його. Вона тихенько толкнула подругу ліктем і кивнула в бік батька. Міла обернулася. Валентин не стримав здивованого подиху. Ще вчора її погляд був порожнім, наче вона не хотіла бачити і чути нічого навколо. А сьогодні перед ним сиділа жива, весела дівчинка… правда, виснажена до межі.

– Татку! – радосно вигукнула Міла.

Він мовчки підійшов до ліжка і міцно обійняв спочатку доньку, а потім і Катю. Так, зараз він був готовий зробити для цієї чужої дівчинки все, що завгодно. Але тут Катя раптом всхлипнула. Валентин занепокоївся.

– Вибач, я зробив боляче? Сильно притиснув?

Катя похитала головою, а Міла рішуче тягнула її за руку і суворо поглянула на батька.

– Тато, ти більше її не ображай! – заявила вона.

Валентин поспіхом закидав головою. Катя витерла сльози і тихо сказала:

– Я не через це… Просто мене так давно ніхто не обіймав.

Через тиждень Валентин забрав доньку додому. Увесь цей час поруч із нею була Катя. Міла явно окріпла, стала бігати коридорами з іншими дітьми і жваво балакати. Поки лікарі, вражені «феноменальним» одужанням дівчинки, проводили її повне обстеження, Валентин займався Катюшею.

Мати Кати зникла, коли дівчинці лише виповнилося два роки. Куди вона поділася, ніхто не знав, але всі були впевнені, що її вже немає в живих. Життя вона вела далеко не безпечне. Після її зникнення Катя залишилася з бабусею, але та померла півроку тому. Дівчинку відправили в дитячий дім, де у неї стався конфлікт з однією з нянь. Вона піднімала на дитину руку, і Катя втекла. Ось і вся її сумна історія.

Коли Валентин приїхав за Мілою, Катя вже зібрала свої скромні речі. Вона встала, міцно обняла подругу, а потім несміливо поглянула на Валентина.

– Дякую вам… Я піду…

– І куди ж ти зібралася? – запитав він.

Їх погляди зустрілися.

– Напевно, в дитячий дім. На вулиці зараз холодно.

Валентин задумливо протягнув:

– Значить, даремно я обладнав кімнату поруч з Мілою? Ти… не хочеш стати її сестричкою? – обережно запропонував він.

Першою від радості закричала Міла і кинулася батькові на шию. За нею, всхлипаючи, обняла його і Катя. Коли вони виходили з лікарні, плакали всі медсестри, зібравшись їх проводити. Але Валентин бачив лише Аллу і її добрий, розуміючий погляд.

А через півроку він вже не міг уявити своє життя без Кати. Як і названі сестри – Міла і Катя – одна без одної.