Валентин обережно припаркував своє авто на єдиному вільному місці біля дитячої лікарні. Як на зло, сьогодні тут було особливо людно — автомобілі заполонили всі доступні парковки. Щодня він приїжджав сюди, немов на роботу: закінчував справи, заходив у улюблену кав’ярню на чашечку кави та поспішав до доньки, щоб провести з нею хоч трохи часу. Вже кілька місяців дівчинка була в клініці.

Що саме трапилось з дитиною, лікарі так і не змогли чітко пояснити. Валентин показував її найкращим спеціалістам, але ті лише повторювали одне: мозок працює сам по собі, контролюючи все інше. Це виводило Валентина з себе.

— Ви просто ховаєте свою безсилість за цими складними термінами! — одного разу не витримав він.

Медики лише розводили руками, опускаючи очі.

— Це наслідок величезного стресу. Мозок створює бар’єри, які ми не можемо контролювати, — намагався пояснити один з лікарів.

— Я нічого не розумію! Дівчинка гасне на моїх очах, а ви кажете, що її не можна вилікувати?! У мене є гроші, я готовий віддати все! За Мішу я віддам останнє!

— Гроші тут безсилі, — тихо зітхнув лікар.

— А що тоді допоможе?! Скажіть мені! Я знайду це, куплю!

— Це неможливо купити… Чесно, навіть не знаю, як вам пояснити… Щось особливе повинно статися. Або навпаки, чогось не повинно статися, щоб організм… мозок… зміг переналаштуватися.

— Що ви таке кажете?! Може, ще до знахаря порадите звернутися? — вибухнув Валентин.

Пожилой лікар уважно подивився на нього.

— Знаєте, якщо ви наважитеся, я навіть не буду вас відмовляти. Повторю: звичайні методи тут безсилі. Ми можемо лише забезпечити спокій, позитивні емоції… та підтримувати організм медикаментами. І ще ось що скажу, — лікар знизив голос, — я б на вашому місці залишив доньку в лікарні. Її вже двічі привозили на швидкій. Розумієте, коли вона впадає в таке стан, поки її доставляють сюди, є ризик не встигнути. А тут, під постійним наглядом, цього не станеться.

Валентин схопився за голову. Він до смерті боявся втратити дружину, відчував, що це може статися в будь-який момент, і сам не уявляв, як переживе її втрату. Міша обожнювала маму, а він… боготворив їх обох. Тепер йому довелося забути про своє горе, зосередившись на порятунку доньки, теж Міші.

На подив, дівчинка спокійно віднеслася до того, що їй доведеться довго залишатися в лікарні. Вона погладила батька по щокі і тихо сказала:

— Татку, ну не переживай так. Я не буду плакати, а ти зможеш спокійно працювати, а не сидіти зі мною вдома весь час.

Валентин не знав, радіти чи плакати. Його восьмирічна донька говорила так, немов була дорослою.

— Стривайте її! Чоловіче! — раптом пролунів крик. Валентин здригнувся і глянув у бік шуму. З боку вулиці, задихаючись, до лікарні бігла дівчинка, за нею гнався запиханний охоронець з магазину. Схоже, вона щось вкрала. Пробігаючи повз автомобіль Валентина, вона глянула на нього з ляком.

— Господи… навіть булочку дитині пожаліли, що ли? — пробурмотів він, виходячи з авто якраз у той момент, коли охоронець вже підійшов.

— Стоп! Чого ви кричите?!

— Зараз я з вами розберуся! Уберіться з дороги!

Охоронець лише тепер помітив Валентина і його машину.

— Мені потрібно її догнати! Вона вкрала!

— Так що ж вона там вкрала? — усміхнувся Валентин.

— Пляшку води і булочку… А хто знає, скільки ще в неї в кишенях!

Валентин дістали кілька купюр.

— Цієї суми точно вистачить, щоб розрахуватися та навіть відзначити повернення вкраденого, — пробурмотів він під ніс, проводжаючи поглядом віддаляючогося охоронця.

Після цього Валентин вирушив до кабінету лікаря. Зазвичай їхні розмови були формальними, але сьогодні лікар затримав його трохи довше.

— Валентине Івановичу, є одне питання… Сьогодні Міша запитала, чи може вона спілкуватися з іншими дітьми з відділення.

— І що це означає? — насторожився Валентин, сідаючи на стілець.

— На мою думку, це хороший знак. Вона починає цікавитися тим, що відбувається за межами її палати. Але не всі мої колеги розділяють цю точку зору. Багато вважають, що після тривалої ізоляції спілкування відразу з великою кількістю дітей може бути занадто важким для її психіки. Я не можу спростувати цей аргумент, хоча повністю з ним і не згоден. Вам потрібно подумати, поговорити з Мішею і прийняти рішення — дозволити чи ні.

— Зрозуміло, знову хочете перекласти відповідальність на мене, — зітхнув Валентин.

Лікар зняв окуляри, витер їх і також зітхнув.

— Так, ви праві. Ми дуже хочемо, щоб ваша донька одужала, але… ми розуміємо, що якщо щось трапиться, ви нас просто розчавите. А в відділенні більше п’ятнадцяти дітей.

Валентин підвівся і рушив до виходу, але на порозі завмер.

— Дякую за чесність. Можливо, ви праві. Я поговорю з донечкою.

Йому здалося, що лікар зітхнув з полегшенням. Перед тим, як увійти до палати, Валентин намагався витягнути губи в усмішці. Він не міг увійти до доньки з похмурим обличчям. Але, скільки не намагаючись, усмішка вдавалася виразно вимученою. Зараз він побачить свою дівчинку, яка в останній час майже не вставала і не могла їсти — не тому, що не хотіла, а тому, що організм відмовлявся приймати їжу.

Двері тихо скрипнули, і Міша повернула голову. Спочатку вона поглянула з переляком, наче не впізнаючи батька, а потім усміхнулася:

— Привіт, татку!

Здавалося йому, чи на її щоках справді з’явився легкий рум’янець?

— Як ти почуваєшся?

— Нормально.

Валентина раптом охопило дивне відчуття, що донька хоче, щоб він якомога швидше пішов. Але це було неможливо — адже окрім медсестри та педагогів, закріплених за VIP-палатами, вона нікого не бачила. Він присів на стілець біля ліжка і почав діставати ласощі.

— Я заскочив у магазин… Подивись, які гарні яблука!

— А, так, татку. Дякую, — тихо відповіла Міша.

Рука Валентина застигла над столиком. Із тарілок, які тільки що принесли на вечерю, абсолютно нічого не залишилося.

— Міша, що тут відбувається?

Дівчинка зітхнула і сказала кудись у бік:

— Виходь, не бійся. У мене добрий тато.

І тут Валентин побачив, як з-за штори вийшла дівчинка — та сама, що пробігала повз його машину. Вона перелякано дивилася на нього, а Міша заговорила:

— Таточко, будь ласка, не проганяй її! Дуже тебе прошу! Я навіть яблуко розділю з Катою. Куди вона піде? У неї нікого немає, а на вулиці холодно, темно, і вона була голодна та злякана…

Валентин розгублено дивився на доньку. Та сиділа на ліжку, кусаючи губи, а щоки її зрадницьки розчервонілися. Він повернувся до дівчинки, котра була старша Міші, можливо, на рік або два.

— Ти Ката? — спитав він.

Дівчинка кивнула.

— Мене звати Валентин Іванович, я тато Міші.

Ката знову кивнула, а потім несміливо запитала:

— А ти справді Міша? Яке красиве ім’я!

Донечка слабо усміхнулася.

— Ні, я Марія. Але мама називала мене Мішею, і я завжди відповідала…

— А, ну так… мами більше немає, — зітхнула Ката. — У мене теж немає мами, але це було так давно, що я її зовсім не пам’ятаю.

Валентин мовчки спостерігав, як дівчатка знайшли спільну мову. Ката обережно влаштувалася на краєчку ліжка, попередньо відкинувши простирадло, аби не забруднити постіль своїм старим одягом. «Вигляд у неї ще той», — подумав він, машинально нарізаючи яблуко на часточки. Протягнув по шматочку Міші та Каті. Дівчатка взяли їх, продовжуючи шептатися. Валентин невільно усміхнувся.

— Бачу, вам є про що поговорити.

Донечка глянула на нього, благально.

— Татку, ну дозволь Каті залишитися! Вона полежить там, на диванику. А ми ще трохи поболімо.

Валентин задумався. Дівчинка здавалася безневинною, але мало чи що може статись.

— Слухай, Ката, в шафі лежать речі Міші. Бери все, що тобі потрібно, і біжи в душ! І щоб вийшла звідти нормальною людиною. А лікарю скажу, що до Міші приїхала сестра і залишиться на ніч. Але тільки дивіться у мене!

Міша радісно заклопотіла в долоні.

— Спасибо, таточку!

Ката стрімголов кинулася до шафи, акуратно відкрила її і ахнула від подиву. Вибрала легкі штани і футболку. — Я швидко! — кинула вона і зникла за дверима ванної.

Коли двері закрилися за Катою, Валентин повернувся до доньки.

— Ну як ти, малю?

— Татку, сьогодні було так нудно! Навіть плакати хотілося. Я попросилася до інших дітей, але лікар сказав, що потрібне твоє дозволення. А потім через вікно залізла Ката… уявляєш? Вікно ж високо!

— Так, напевно… Ти впевнена, що хочеш, аби вона залишилася?

— Звичайно! Коли ти будеш відходити, замов у нас гарячий солодкий чай.

Брови Валентина здивовано піднялися. Він просто кивнув. Йому довелося потрудитися, аби організувати Каті нічліг. Навіть оплатила VIP-палату. Лікар похитав головою.

— Не знаю… Вам видніше, звісно, але майте на увазі…

— Я вас почув. Приїду вранці на сніданок. Міша просила гарячий солодкий чай… дві кружки. Кого попросити?

Лікар здивовано глянув на нього.

— Дві? Для дівчинки і для себе?

— Саме так.

— Зараз розпоряджуся… Знаєте, береженого бог береже.

— Що ви маєте на увазі?

— Поки нічого не скажу. Подивимось, як буде завтра. Тоді і поговоримо.

Валентин відчував, що з Мішею сьогодні щось змінилося. Але чи на краще, чи на гірше, він не міг зрозуміти. Вночі він спав неспокійно, кілька разів прокидався. Врешті-решт зателефонував черговому лікарю, Михайлу Петровичу.

— Простіть, що так пізно.

— Нічого страшного. Чесно кажучи, чекав вашого дзвінка раніше. Все в порядку. Вони балакали до дванадцяти ночі, поки Алла їх не розігнала. Зараз сплять. У Міші тиск в нормі, ніяких стрибків. Свій чай вона випила сама.

— Дякую, Михайле Петровичу, — з полегшенням зітхнув Валентин і тут же провалився в тривожний сон.

У лікарні стояв характерний запах: молочної каші та чогось невловимо дитячого. Валентин обережно пробирався між маленькими пацієнтами, які сновигали по коридору. Дивно, але ті, хто пересувалися на милицях, ні на йоту не поступалися в швидкості тим, у кого була лише пов’язка на голові.

Нарешті добравшись до палати доньки, він з полегшенням зітхнув. Коли він збирався відчинити двері, як раптом вони несподівано розчинилися. На порозі стояла Алла, медсестра, яка доглядала за Мішею. Ця добросердечна молода жінка завжди викликала довіру. Вона глянула на Валентина, крадькома витерла сльози і тихо сказала:

— Ви не просто батько… Ви найкращий батько. Ніхто б не здогадався, що саме цього їй і не вистачало.

З цими словами Алла пішла, а Валентин, ошелешений, проводив її поглядом. «Зараз розберуся», — подумав він і завмер на порозі. Дівчатка його не помітили. Як вони могли помітити, якщо вся їхня увага була зосереджена на екрані телевізора, де мультяшна миша знущалася з кота?

Вони сиділи на ліжку, піджавши ноги, а в кожної в руках була тарілка з кашею. Уплітаючи її за обидві щоки, вони заливалися сміхом, а каша періодично висипалася з тарілок. Одяг Міші явно був малий Каті — треба було щось придумати.

Валентин уважно спостерігав за донькою. Вона зачерпнула ложку каші, відправила у рот — і нічого не трапилося! Міша спокійно проковтнула і продовжила сміятися над мультиком.

Ката першою помітила його. Вона тихенько штовхнула подругу ліктем і кивнула в бік батька. Міша обернулася. Валентин не стримав здивованого зітхання. Ще вчора її погляд був порожнім, наче вона не хотіла бачити і чути нічого навколо. А сьогодні перед ним сиділа жива, весела дівчинка… правда, виснажена до межі.

— Татку! — радостно закликала Міша.

Він мовчки підійшов до ліжка і міцно обняв спочатку доньку, а потім і Катю. Так, зараз він був готовий зробити для цієї чужої дівчинки все, що завгодно. Але тут Ката раптом всхлипнула. Валентин занепокоївся.

— Прости, я зробив тобі боляче? Сильно прижав?

Ката похитала головою, а Міша рішуче схопила її за руку і строго подивилася на батька.

— Тато, ти більше її не ображай! — заявила вона.

Валентин поспішно закивав. Ката витерла сльози і тихо сказала:

— Я не з цього приводу… Просто мене так давно ніхто не обіймав.

Через тиждень Валентин забрав доньку додому. Увесь цей час поруч із нею була Ката. Міша помітно окріпла, почала бігати коридорами з іншими дітьми і жваво балакати. Поки лікарі, вражені «феноменальним» одужанням дівчини, проводили її повне обстеження, Валентин піклувався про Катю.

Мати Каті зникла, коли дівчинці лише виповнилося два роки. Куди вона зникла, ніхто не знав, але всі були впевнені, що її вже немає в живих. Життя вона вела далекое не безневинне. Після її зникнення Ката залишилася з бабусею, але та померла півроку тому. Дівчинку відправили у дитячий будинок, де в неї стався конфлікт з однією з няньок. Та піднімала на дитину руку, і Ката втекла. Ось і вся її сумна історія.

Коли Валентин приїхав за Мішею, Ката вже зібрала свої скромні речі. Вона встала, міцно обняла подругу, а потім несміливо подивилася на Валентина.

— Дякую вам… Я піду…

— І куди ж ти зібралася? — запитав він.

Їхні погляди зустрілися.

— Напевно, в дитячий будинок. На вулиці тепер холодно.

Валентин задумливо протянув:

— Значить, даремно я обладнав кімнату поряд з Мішею? Ти… не хочеш стати її сестрою? — обережно запропонував він.

Першою від радості закричала Міша і кинулася батькові на шию. За нею, всхликуючи, обняла його і Ката. Коли вони виходили з лікарні, плакали всі медсестри, зібравшись їх провести. Але Валентин бачив тільки Аллу і її добрий, розуміючий погляд.

А через півроку він вже не міг уявити своє життя без Каті. Так само, як і названі сестри — Міша та Ката — не могли один без одного.