Валентин обережно припаркував свій автомобіль на єдиному вільному місці біля дитячої лікарні. Як на зло, сьогодні тут було особливо многолюдно — автомобілі заповнили всі доступні паркувальні зони. Кожного дня він приїжджав сюди, немов на роботу: завершував справи, заходив у своє улюблене кафе випити чашку кави і поспішав до доньки, щоб провести з нею хоч трішки часу. Вже кілька місяців дівчинка перебувала у лікарні.

Що саме відбувалося з дитиною, лікарі так і не змогли втішно пояснити. Валентин показував її найкращим спеціалістам, але ті лише повторювали одне: мозок працює самостійно, контролюючи все інше. Це виводило Валентина з себе.

— Ви просто ховаєте свою безпорадність за цими заумними термінами! — одного разу не витримав він.

Медики лише знизували плечима, опускаючи погляд.

— Це результат колосального стресу. Мозок створює бар’єри, які ми не можемо контролювати, — намагався пояснити один з лікарів.

— Я нічого не розумію! Дитина гасне на моїх очах, а ви говорите, що її не можна вилікувати?! У мене є гроші, я готовий віддати все! За ради Анастасії я віддам останнє!

— Гроші тут безсилі, — тихо зітхнув доктор.

— А що тоді допоможе?! Скажіть мені! Я все знайду, куплю!

— Це неможливо купити… Чесно, навіть не знаю, як вам пояснити… Потрібно, щоб сталося щось особливе. Або, навпаки, чогось не повинно статися, щоб організм… мозок… зміг перенастроїтися.

— Що ви таке говорите?! Може, ще до знахаря порадите звернутися? — вибухнув Валентин.

Пожилий лікар уважно подивився на нього.

— Знаєте, якщо ви на це зважитеся, я навіть не буду вас відговорювати. Повторю: звичайні методи тут безсилі. Ми можемо лише забезпечити спокій, позитивні емоції… і підтримувати організм медикаментами. І ще от що скажу вам, — лікар понизив голос, — я б на вашому місці залишив доньку в лікарні. Її вже двічі привозили на швидкій. Розумієте, коли вона впадає в таке стан, поки її привозять сюди, є ризик не встигнути. А тут, під постійним наглядом, такого не станеться.

Валентин схопився за голову. Він до смерті боявся втратити дружину, відчував, що це може трапитися в будь-який момент, і сам не уявляв, як переживе її відхід. Анастасія обожнювала маму, а він… боготворив їх обох. Тепер йому довелося забути про своє горе, зосередившись на порятунку доньки, теж Анастасії.

На його здивування, дівчинка спокійно сприйняла, що їй доведеться довго залишатися в лікарні. Вона погладила батька по щоці й тихо сказала:

— Тату, не переживай так. Я не буду плакати, а ти зможеш спокійно працювати, а не сидіти зі мною вдома весь час.

Валентин не знав, радіти чи плакати. Його восьмирічна донька говорила так, ніби була дорослою.

— Тримайте її! Чоловіче! — раптом пролунав крик. Валентин здригнувся й глянув у бік шуму. З боку вулиці, задихаючись, до лікарні бігла дівчинка, а за нею гнався задихавшийся охоронець з магазину. Здавалося, вона щось вкрала. Пробігаючи повз машину Валентина, вона швидко кинула на нього погляд, наповнений страхом.

— Господи… навіть булочку дитині не пощадили, що ли? — пробурчав він, виходячи з автомобіля, якраз в той момент, коли охоронець вже був поряд.

— Стійте! Що ви кричите?

— Зараз я з вами розберуся! Убирайтеся з дороги!

Охоронець тільки тепер помітив Валентина і його машину.

— Мені потрібно її наздогнати! Вона вкрала!

— Так що вона там вкрала? — усміхнувся Валентин.

— Пляшку води і булочку… А хто знає, скільки ще у неї в кишенях!

Валентин витягнув кілька купюр.

— Цієї суми точно вистачить, щоб розплатитися й навіть відсвяткувати повернення вкраденого, — пробурчав він під носа, проводжаючи поглядом віддаляючогося охоронця.

Після цього Валентин пішов до кабінету лікаря. Зазвичай їхні бесіди були формальними, але сьогодні доктор затримав його трохи довше.

— Валентине Ігоровичу, є одне питання… Сьогодні Анастасія запитала, чи може вона спілкуватися з іншими дітьми з відділення.

— І що це означає? — насторожився Валентин, присідаючи в крісло.

— На мій погляд, це хороший знак. Вона починає цікавитися тим, що відбувається за межами її палати. Проте не всі мої колеги поділяють цю точку зору. Багато хто вважає, що після тривалої ізоляції спілкування з великою кількістю дітей може бути занадто важким для її психіки. Я не можу спростувати цей аргумент, хоча й не зовсім з ним погоджуюсь. Вам потрібно подумати, поговорити з Анастасією і прийняти рішення – дозволити чи ні.

— Зрозуміло, знову хочете покласти відповідальність на мене, — зітхнув Валентин.

Доктор зняв окуляри, витер їх і також зітхнув.

— Так, ви праві. Ми дуже хочемо, щоб ваша донька видужала, але… ми розуміємо, що якщо щось трапиться, ви нас просто розчавите. А в відділенні більше п’ятнадцяти дітей.

Валентин піднявся і рушив до виходу, але на порозі зупинився.

— Дякую за чесність. Можливо, ви праві. Я поговорю з донькою.

Йому здалося, що лікар зітхнув з полегшенням. Перед тим, як увійти в палату, Валентин намагався потягнути губи в усмішці. Він не міг увійти до доньки з похмурим обличчям. Але скільки не намагався, усмішка виходила вимушеною. Зараз він побачить свою малечу, яка в останній час майже не вставала й не могла їсти – не тому, що не хотіла, а тому що організм відмовлявся приймати їжу.

Двері тихо скрипнули, і Анастасія повернула голову. Спочатку вона поглянула злякано, ніби не впізнаючи батька, а потім усміхнулася:

— Привіт, тату!

Йому здалося, або на її щоках справді з’явився легкий рум’янець?

— Як ти почуваєшся?

— Нормально.

Валентин раптом охопило дивне відчуття, ніби донька хоче, щоб він швидше пішов. Але це було неможливо — адже окрім медсестер і педагогів, закріплених за VIP-палатами, вона нікого не бачила. Він сів на стілець біля ліжка й почав діставати смаколики.

— Я заїхав у магазин… Подивись, які гарні яблука!

— А, так, тату. Дякую, — тихо відповіла Анастасія.

Рука Валентина застигла над столиком. Там стояли тарілки — щойно принесли вечерю. Але здивувало його не це, а інше: тарілки були абсолютно порожніми.

— Анастасіє, що тут відбувається?

Дівчинка зітхнула і щось сказала в бік:

— Виходь, не бійся. У мене добрий тато.

І тут Валентин побачив, як з-за штори вийшла дівчинка — та сама, що пробігала мимо його машини. Вона лякливо дивилася на нього, а Анастасія заговорила:

— Татку, будь ласка, не проганяй її! Дуже тебе прошу! Я навіть яблуко поділю з Катрусею. Куди вона піде? У неї нікого немає, а на вулиці холодно, темно, і вона була голодна та налякана…

Валентин розгублено дивився на доньку. Та сиділа в ліжку, кусаючи губи, а щоки її зрадницьки запалали. Він повернувся до дівчинки, яка була старша Анастасії, можливо, на рік або два.

— Ти Катруся? — запитав він.

Дівчинка кивнула.

— Мене звуть Валентин Ігорович, я тато Анастасії.

Катруся знову кивнула, а потім несміливо спитала:

— А ти правда Анастасія? Яке красиве ім’я!

Дочка слабо усміхнулася.

— Ні, я Маша. Але мама називала мене Анастасією, і я завжди відгукувалася…

— А, ну так… мами більше немає, — зітхнула Катруся. — У мене теж немає мами, але це було так давно, що я її зовсім не пам’ятаю.

Валентин мовчки спостерігав, як дівчатка знайшли спільну мову. Катруся обережно влаштувалася на краєчку ліжка, попередньо відкинувши простирадло, щоб не забруднити постіль своїм потертим одягом. «Вигляд у неї ще той», — подумав він, машинально нарізаючи яблуко на дольки. Протягнув по шматочку Анастасії та Катрусі. Дівчатка взяли їх, продовжуючи шептатися. Валентин мимоволі усміхнувся.

— Бачу, вам є про що поговорити.

Дочка подивилася на нього благаючи.

— Тату, дозволь Катрусі залишитися! Вона полежить там, на диванчику. А ми ще трохи побалакаємо.

Валентин задумався. Дівчинка здавалася безневинною, але мало що може трапитися.

— Слухай, Катрусю, в шафі лежать речі Анастасії. Бери все, що тобі потрібно, і швидко в душ! І щоб вийшла звідти людиною. А лікарю скажу, що до Анастасії приїхала сестра і залишиться на ніч. Але тільки дивіться в мене!

Анастасія радісно захлопала в долоні.

— Дякую, татку!

Катруся стрімголов помчала до шафи, акуратно відкрила її і ахнула від здивування. Вибрала легкі штани й футболку. — Я швидко! — крикнула вона й зникла за дверима ванної.

Коли двері закрилися за Катрусю, Валентин повернувся до доньки.

— Ну як ти, малеча?

— Тату, сьогодні було так нудно! Навіть плакати хотілося. Я просилася до інших дітей, але лікар сказав, що потрібно твоє дозволення. А потім через вікно залізла Катруся… уявляєш? Вікно ж високо!

— Так… Ти впевнена, що хочеш, щоб вона залишилася?

— Звісно! Коли ти будеш йти, попроси, щоб нам принесли солодкий гарячий чай.

Брови Валентина здивовано піднялися. Він просто кивнув. Йому довелося потрудитися, щоб організувати Катрусі ночівлю. Навіть оплатив VIP-палату. Лікар похитнув головою.

— Не знаю… Вам видніше, звичайно, але майте на увазі…

— Я почув вас. Приїду вранці на сніданок. Анастасія просила гарячий солодкий чай… дві чашки. Кого попросити?

Доктор здивовано глянув на нього.

— Дві? Для дівчинки і для себе?

— Саме так.

— Зараз розпоряджуся… Знаєте, береженого бог береже.

— Що ви маєте на увазі?

— Поки нічого не скажу. Подивимось, як буде завтра. Тоді й поговоримо.

Валентин відчував, що з Анастасією сьогодні щось змінилося. Але добре це чи погано, він не міг зрозуміти. Вночі він спав тривожно, кілька разів прокидався. Врешті-решт зателефонував черговому лікарю, Миколі Петровичу.

— Вибачте, що так пізно.

— Нічого страшного. Чесно кажучи, чекав вашого дзвінка раніше. Все в порядку. Вони балакали до дванадцятої ночі, поки Алла їх не розігнала. Зараз сплять. У Анастасії тиск в нормі, ніяких стрибків. Свій чай вона випила сама.

— Дякую, Миколо Петровичу, — з полегшенням видихнув Валентин і одразу провалився в тривожний сон.

У лікарні стояв характерний запах: молочної каші і чогось неуловимо дитячого. Валентин обережно пробирався між маленькими пацієнтами, які сновали коридором. Дивно, але ті, хто пересувався на милицях, ніскільки не поступалися в швидкості тим, у кого була лише пов’язка на голові.

Нарешті добравшись до палати доньки, він з полегшенням зітхнув. Лише зібрався відкрити двері, як вона раптово розпахнулася. На порозі стояла Алла, медсестра, яка наглядала за Анастасією. Ця добра молода жінка завжди викликала довіру. Вона поглянула на Валентина, украдкой витерла сльозу і тихо сказала:

— Ви не просто батько… Ви найкращий батько. Ніхто б і не здогадався, що саме цього їй і не вистачало.

З цими словами Алла пішла, а Валентин, приголомшений, проводив її поглядом. «Розберусь зараз», — подумав він і затримався на порозі. Дівчатка його не помітили. Як вони могли помітити, якщо всю їхню увагу було прикуто до екрана телевізора, де мультяшна мишка глузувала з кота?

Вони сиділи на ліжку, піджавши ноги, і у кожної в руках була тарілка з кашею. Уплітаючи її за обидві щоки, вони заливались сміхом, а каша періодично вивалювалася з тарілок. Одежка Анастасії явно була мала Катрусі – потрібно щось придумати.

Валентин уважно спостерігав за донькою. Вона зачерпнула ложку каші, відправила в рот — і нічого не сталося! Анастасія спокійно проковтнула і продовжила сміятися з мультика.

Катруся першою помітила його. Вона тихенько штовхнула подружку ліктем і кивнула в бік батька. Анастасія обернулася. Валентин не стримав здивованого зітхання. Ще вчора її погляд був пустим, наче вона не хотіла бачити й чути нічого навколо. А сьогодні перед ним сиділа жива, весела дівчинка… правда, змучена до крайнощів.

— Татку! — радісно вигукнула Анастасія.

Він мовчки підійшов до ліжка й міцно обняв спочатку доньку, а потім і Катрусю. Так, зараз він був готовий зробити для цієї чужої дівчинки все, що завгодно. Але тут Катруся раптом всхлипнула. Валентин занепокоївся.

— Прости, я зробив боляче? Сильно прижав?

Катруся покачала головою, а Анастасія рішуче схопила її за руку і строго подивилася на батька.

— Татку, ти більше її не ображай! — заявила вона.

Валентин поспішно закивав. Катруся витерла сльози і тихо сказала:

— Я не через це… Просто мене так давно ніхто не обіймав.

Через тиждень Валентин забрав доньку додому. Увесь цей час поруч з нею була Катруся. Анастасія помітно зміцніла, почала бігти коридорами з іншими дітьми і жваво говорила. Поки лікарі, вражені «феноменальним» одужанням дівчинки, робили її повне обстеження, Валентин займався Катрусею.

Мати Катрусі зникла, коли дівчинці ледве виповнилося два роки. Куди вона поділася, ніхто не знав, але всі були впевнені, що її вже немає в живих. Життя вона вела далеко не безневинне. Після її зникнення Катруся залишилася з бабусею, але та померла півроку тому. Дівчинку відправили в дитячий будинок, де у неї стався конфлікт з однією з няньок. Та піднімала на дитину руку, й Катруся втекла. Ось і вся її сумна історія.

Коли Валентин приїхав за Анастасією, Катруся вже зібрала свої скромні речі. Вона встала, міцно обняла подругу, а потім несміливо глянула на Валентина.

— Дякую вам… Я піду…

— І куди ж ти зібралася? — спитав він.

Їхні погляди зустрілися.

— Напевно, в дитячий будинок. На вулиці тепер холодно.

Валентин задумливо вимовив:

— Значить, дарма я обладнав кімнату поруч з Анастасією? Ти… не хочеш стати її сестрою? — обережно запропонував він.

Першою від радості завизжала Анастасія і кинулася батькові на шию. За нею, всхлипаючи, обняла його і Катруся. Коли вони виходили з лікарні, плакали всі медсестри, зібравшись їх проводжати. Але Валентин бачив лише Аллу і її добрий, розуміючий погляд.

А вже через півроку він не міг уявити своє життя без Катрусі. Як і рідні сестри — Анастасія і Катруся — одна без одної.