— Довго вже він тебе не кохає, інша в його серці, — пристально дивилася на Оксану ворожильниця у вишитому намітку, її чорні, немов ніч, очі були повні таємничості. — Вже півроку!

Руку жінки незнайомка міцно стискала пальцями з масивними перстнями.

— Та ж він постійно каже, що окрім мене йому ніхто не потрібен, — засмучено дивувалася Оксана.

— Бреше! — переконала її жінка, брязкаючи прикрасами. — Краще відпусти його.

— Та я ж і не тримаю…

Чужинка зустріла Оксану зненацька посеред вулиці, де кипіла передноворічна метушня. Дівчина якраз виходила з крамниці, стискаючи в руках яскравий пакет з подарунком для чоловіка Богдана, коли її зупинила ця дивна жінка.

— Бачу, у великій неправді ти живеш, — випалила вона й, не даючи Оксані оговтатися, додала. — Кохана в нього є.

Оксана, звичайно, не раз чула про подібні вуличні витівки, коли такі ворожки легко гіпнотизують, переконують у чомусь і випорожнюють кишені дочиста. І вірити їм аніяк не можна. Але ця була настільки переконлива… Чи то все ж таки навіювання?

— Тримаєш ти його, тримаєш, — мовила тим часом ворожильниця. — Собою тримаєш. Жаліє тебе. Зроби так, щоб сам пішов.

— Що за маячню ви несете? — не витримала Оксана.

— Ти мене слухай, — продовжувала жінка. — Цієї ночі доля твоя різко зміниться, побачиш.

Висловивши своє, розмовна пані пішла, залишивши Оксану в повному сум’ятті.

На ватних ногах вона попрямувала додому. Святковий настрій миттєво зник. Оксана дістала телефон, набрала номер матері й розповіла про таємничу зустріч.

— Оксанко, ти чого, немов мала, — нарікала на неї матір. — Вчора народилася? Не знаєш, як вони людей обманюють? Гроші й прикраси перевір!

Гроші були на місці, дороге, родинне кільце теж.

— Усе одно дурниця, — підсумувала мати. — Плюнь і забудь.

Дорогою додому Оксана переконувала себе, що мати права, і вірити словам ворожки не варто. Звичайне шарлатанство. І їй майже вдалося. Для впевненості вона пошукала в інтернеті про подібні обмани та майже заспокоїлася. Щоб остаточно відволіктися, почала готувати святковий стіл. Адже сьогодні в неї з чоловіком Богданом був десятий, ювілейний Новий рік разом.

Чоловік подзвонив близько дев’ятої вечора.

— Кохана, я трохи затримаюся, — повідомив Богдан. — На роботі повний аврал. Не встигаємо з річним звітом, доробляємо. До півночі точно буду.

— Добре, любий, — спокійно сказала Оксана. — Тим більше, мені треба дещо тобі розповісти.

— Та ну, дрібниці. Просто разом посміємося.

Попрощавшись, Оксана почала ритися в шафі, вибираючи святкову сукню. Поки вона прикладала перед дзеркалом то один варіант, то інший, у двері подзвонили. На порозі стояв зовсім незнайомий чоловік років сорока.

— А ось і я! З наступаючим! — радісно оголосив він.

— Ви хто? — злякано запитала Оксана. — Мабуть, помилилися.

— Та ти що, Оксанко, це я, Іванко, — чоловік дивився на неї з подивом і навіть образаючись. — Ти ж сама мене запросила.

— Я? — у шоці спитала Оксана. — Я вас уперше бачу.

— Не розумію, — щиро здивувався Іван і дістав телефон.

Він назвав прізвище Оксани та її адресу.

— Усе вірно?

— Так, — здивувалася жінка. — Але звідки…

Відвідувач добив Оксану, показавши її власну фотографію.

— А це? — спитав він. — До речі, наОксана глянула на нього, і раптом усміхнулася, бо зрозуміла, що саме ця незграбна, але щира зустріч стала початком чогось справді нового, світлого й справжнього.