Був у нас на роботі хлопець. Ну як хлопець… дорослий чоловік, 36 років. Але він був незвичайний.

Якщо казати прямо, людина була від природи не дуже обдарована розумом. Ну от зовсім не кмітлива, ну нітрохи! Але я взяв його на роботу шість років тому і ніколи не пошкодував. Найцікавіше, що він усвідомлював свою простоту і не ховав цього. Більше того, коли прийшов влаштовуватися, перше, що сказав:

— Доброго дня! Я не дуже розумний і не приховую цього. Але мені потрібна робота, щоб купувати мамі ліки — вона вже не може працювати.

Мене це трохи шоконуло, але я зрозумів, що людина дійсно особлива. Хоча не настільки, щоб не справлятися з простими завданнями. Він нагадав мені героя Дастіна Гофмана з мого улюбленого фільму «Людина дощу». Я відразу збагнув, хто переді мною, і не хотів його образити…

— Ви набагато розумніші за більшість людей, які намагаються прикрити свій ідіотизм будь-якими способами, але даремно. Гаразд, із завтрашнього дня приходьте.

І з того дня він у нас, як син полку. Шість років працював нарівні з усіма. Так, не такий, як інші, але чесний, порядний, пунктуальний і, на мою думку, найкращий працівник з усіх, хто у мене є. Маму після інсульту поставив на ноги — правда, довелося йому трохи допомогти з ліками та масажистами, а так він сам усе робив і ніколи не скаржився, що важко! Весь офіс його полюбив і прив’язався, як до рідного! Аж так, що розгодували з 75 кг до сотні!)) Ми з ним навіть стали схожі))

Так, відволікся… Позавчора, коли завітав в офіс після тривалої відсутності, помічниця одразу в лоб:
— Олег звільняється! Можете його умовити залишитися??! Як ми без нього?!

Я і сам обалів! Як так звільняється? Куди? Чому? Попросив його зайти до кабінету. Заходить через десять хвилин, голова понура, підборіддям аж у живіт уткнувся. Стоїть, в очі не дивиться…
— Олеже! Що сталося? Що тебе не влаштовує? Хтось образив? Тільки пальцем покажи — половину офісу звільню!
— Ні-ні, що ви… Я їх усіх люблю. Просто… я… ну… ось…
— Ну не тягни, кажи, що потрібно? З мамою проблеми?
— Ні, з мамою все добре, дякую… Я хочу одружитися!

І тут я завис, немов зламаний айфон! Одразу виникло питання: «Як це — одружитися?» Але хто я такий, щоб таке питати? Він така сама людина, як і я, і йому теж властиве все людське… Але блін, якось мене це напружило.

— Діло потрібне. Сподіваюся, одружитися хочеш не лише ти, а й майбутня наречена, якщо вона вже є?
— Так, звісно! Вона вже рік запрошує мене до себе, до Швеції! Разом із мамою. Вона любить і мене, і мою маму!

Блін, щось мені це все менше подобається… Хвора людина, аутист… У Швецію… І ще й з мамою… Жах!
— Мабуть, гарна дівчина, раз вирішив їхати з мамою!
— Вона дуже гарна, руда і розумніша за мене! Зараз покажу фото.

І тут він дістає з кишені айфон 7! Ого, думаю, непогано! Усі ці роки у нього була стара «розкладушка» Nokia, яку ми даремно намагалися вкрасти, аби він перейшов на нормальний телефон! Адже йому дарували новий Samsung на день народження, і моя Sony Z3 теж у нього опинилася, коли я купив собі нову. Але він ніяк не хотів «пересідати». Ми розуміли, що йому важко, тому не наполягали. А тут… Айфон 7!!! Я навіть не встиг запитати, а він уже пояснює:

— Це мені Катерина подарувала і багато своїх фото скинула, щоб я не сумував…

У мене в голові вже бурлила каша з жахливих думок. Я очікував побачити на фото якусь оголену Памелу Андерсон зі старих постерів. Але те, що я побачив, шокувало мене! На фото руда дівчина з характерними рисами людей з відомим синдромом. Я завжди називаю їх «сонячними людьми».

Вони ж не винні, що в них зайва хромосома. У всьому іншому вони такі самі, як і ми, а в чомусь навіть кращі! Принаймні вони не вважають нас дебілами лише через те, що в нас на одну хромосому менше! Хоча, за логікою, могли б. Але в житті це дуже приємні і безневинні люди. І що мені в них подобається — вони завжди усміхнені! Для мене усмішка «сонячної» людини приємніша за гумові посмішки оточуючих, які в думках проклинають нас останніми словами!

— Справжня красуня! Тобі дуже пощастило! Якщо все так, як кажеш, то я, можливо, не з великою радістю як начальник, але з ще більшою радістю як людина — відпускаю тебе до твоєї коханої! Якщо не проти, я подзвоню твоїй мамі, уточню деталі та куплю вам квитки. Добре?

Олег завжди був усміхненим, але такого щастя на його обличчі я ще не бачив! Заради цього погляду я відправив би його куди завгодно і на будь-які гроші! Він заплескав в долоні, як дитина, сам набрав номер мами й передав мені телефон. А найголовніше — чому я завжди вважав аутистів розумнішими за нас, — він віддав мені телефон і вийшов! Хоча знав, що розмова буде про нього, але розумів, що я не з— і ось, через кілька місяців, в невеликій церкві під Стокгольмом, серед снігу та теплих обіймів, Олег і Катерина стали однією родиною, а мама, зі щасливими слізьми, молилася за їхнє майбутнє.